«Доброго дня вам, мої дорогі! Я літня людина і читаю «Подільські вісті» давно. Заочно знаю всі прізвища тих журналістів, які творять газету. В одному з її номерів натрапила на актуальну тему спустошення села. Тому дуже прошу приїхати особисто до мене. То ви ще більших жахів побачите».
Віра Гуменчук, с. Мазники, Деражнянський район.

Посеред села розташований мальовничий став. Як свічадо у чудернацькому обрамленні столітніх дерев. Йду ліворуч повз нього і милуюся. Видно, колись люди шанували красу, піклувалися про майбутнє, а головне — вірили в нього!
Далі звивистою стежкою між бур’янами піднімаюся вгору. Озираюся назад, аби побачити краєвид з висоти. Місце можна назвати надихаючим, якби воно не було таким занедбаним. Минаю кілька покинутих хат. Мабуть, людям було не до романтики і краєвидів, якщо відважилися залишити оселі з пожитками і дременути звідси в світ за очі.
З’ясовується, сьогодні цегляні будинки у віддаленому селі не потрібні. Їх власники перед-
усім змушені шукати роботу.
З подвір’я Віри Гуменчук природної краси не видно. Воно у глухому закутку в оточенні хащів.
Мабуть, колись ця хата була однією із найдобротніших і найдорожчих у селі. З міцного дуба, обмащена глиною, взимку вона зберігала тепло, а влітку — прохолоду. Та ще й була корисною для здоров’я. Стукаю по стіні, а та глухо відлунює, як дека музичного інструмента.
Тепер оселя деформувалася, як від землетрусів. А хіба соціально-економічні потрясіння в нашій державі не нагадують їх? У такій хаті можна лише доживати віка, а не мріяти про перспективу.
Попри літню спеку всередині відчувається вологість. Деревина її акумулює і не хоче відпускати. Інакше тріскатиметься і скрипітиме.
Кажуть, що оселі чимось схожі на своїх господарів. І це правда. Коли жителі покидають їх, ті руйнуються. Мабуть, від нудьги й самотності. А от люди стійкіші до примх долі. Завдяки силі духу здатні витримати більше, ніж дерево і камінь. Віра Амбросіївна мешкає там, де минули кращі часи з чоловіком Володимиром, який покинув цей світ десять років тому. Двадцять п’ять років жінка працювала бібліотекаркою. У світлиці портрети дорогих їй Тараса Шевченка й Івана Франка. «Все ж не сама, а в гурті достойних чоловіків», — каже, посміхаючись, жінка.
Тепер вона читає в основному не «Кобзар» і «Борислав сміється», а «Подільські вісті». «Ваша робота дуже потрібна людям. Вона нам, покинутим напризволяще, дає підтримку і розраду. Хто ще, крім вас, скаже про нас і для нас добре слово? Хто нам поспівчуває? Я газету читаю з 1965 року. Пам’ятаю прізвища журналістів та рубрики. Деякі публікації та добірки, як то «Цілитель», «Політичні гойдалки» і «Любисток», вирізаю і зберігаю», — розповідає наша читачка.
У свої 70 років Віра Амбросіївна почувається кепсько. Хворіє, пересувається за допомогою палиць. І все ж город якось обробляє, дерева доглядає.
Сфотографуватися відмовилася: «Раніше я була молода і гарна, а тепер, як то кажуть, — «нефотогенічна». Натомість показала примірник нашого історичного попередника «Радянського Поділля» за 27 липня 1988 року, де вона на знімку разом з іншими жінками. Для неї ця реліквія уособлює пам’ять і визнання.
Віра Амбросіївна любить міркувати і спілкуватися. Її судження про життя звучать актуально та досить своєрідно.
— Хотіла би запитати через газету, чому це кругом така бездушність і безвідповідальність? Люди зробилися одне одному чужими. У нас люблять всі провини списувати на президента. А ви які? Що особисто робите для того, аби у державі був порядок?
Посадовці навідуються в села здебільшого для земельних оборудок. Дехто має тут невеликі поля. Відповідей на мої звернення не дають, а тільки переступають поріг формально, аби списати їх, довідуються до мене, як у мавзолей. Нікого не цікавить, що буде з селом далі. До чого ми дійдемо?
Якось у Віри Амбросіївни виник конфлікт із сусідами з приводу домашньої птиці.
— Звернулася у правоохоронні органи. Звідти явився якийсь парубок у формі і давай тих спірних курей фотографувати. Я ще такого не бачила. Ти приїдь увечері, випусти їх і дочекайся, які куди підуть на сідало…
Яка користь від такого захисника?
Запитую про пенсію.
— Хіба це гідна шана за 25 років сумлінної праці? Це ж подачка у 2 тисячі гривень…
— Як на них виживаєте? Адже вам потрібні ліки…
— Бідую…
Покидав оселю Віри Амбросіївни з тяжким серцем. Шкода, що доля та влада так несправедливо обійшлися з цією жінкою, і тепер вона існує у нужді та обділена увагою. А могла б ще прислужитися суспільству мудрими порадами і зауваженнями. Тож хай добрі слова у «Подільських вістях» додадуть їй сил.