Війна. Пандемія. Карантин. Дистанційка. Криза. Тотальне безробіття. Збільшення суїцидів. Неможливість обстежуватися і лікуватися (страшна фінансова складова медичних послуг нестрахової медицини). Витівки погоди, що призвели і до стихійних явищ, і до неврожайності багатьох культур… Чимало наших дописувачів вищеперераховані, й не лише, події списують на високосний рік. Чому ж так не любить Україну 2020-й, і чи його це витівки, чи відступлять біди після Нового року? Побачимо. А поки друкуємо невеличкі уривки листів, що поповнили протягом останнього часу нашу редакційну пошту.

«Хоч коронавірус й тимчасово поповертав додому заробітчан, так ніби прочитав передвиборчу програму нинішньої провладної партії, та знову вони (хто приїздив, а хто і ні) поволі добираються до місць, звідки слатимуть важко зароблені гроші рідним, з якими бачитимуться лише з допомогою соціальних мереж, – пише Анастасія Кратюк. – А який ще вихід в того приреченого українця? Світова пандемія лише поглибила прірву безробіття. Якщо раніше зовсім не було змоги працевлаштуватися лише у селах, де канули у Лету колгоспи, середні фермерські господарства, позакривали школи, ФАПи, то нині її немає вже й у великих мегаполісах. А кожному ж хочеться забезпечити достойне життя бодай своїм дітям. Собі ж про яку достойність йдеться: двічі на рік бачити сім'ю, спостерігати за життям рідних лише з фото і розповідей. У нашому селі працездатних чоловіків, які не спилися, на пальцях перерахувати можна. Більшість батрачать на чужих панів. Жінки тягнуть і чоловічу, й жіночі роботи, утримуючи чимале господарство, обробляючи городи, виховуючи дітей. Про який інститут сім’ї ми говоримо? Яку модель родини матиме те покоління, якому судилося рости без батька, матері, з бабусями, дідусями? Деякі уже переконані в тім, що батьківська місія банально проста – заробляти дітям гроші за кордоном».
«Найбільше смішить, що люди, які п’ють шампанське за тисячі гривень, мають апартаменти у кількох країнах, на кількох островах, щоднини міняють годинники за сотні тисяч євро, одягають у золото своїх домашніх улюбленців, встановлюють нам прожиткові мінімуми, – ділиться Петро Самчуківський. – От якби хоч один з них бодай півдня на місячну середню зарплатню прожив, не сплачуючи вже комуналки, не купуючи ліків… Якось натрапив на рейтинг мінімальної зарплати, і ось що маємо в порівнянні з сусідніми європейськими країнами: Польща – 586,06 долара, Латвія – 498 доларів, Білорусь – 140 доларів, Україна – 106 доларів… Але ж – вартість продуктів харчування першої необхідності, наприклад, у Польщі є значно нижчою».
«З нашою середньою, я вже не кажу – мінімальною, зарплатнею, – пише Любов Заворотнюк, – із урахуванням оплати комунальних послуг, «доступності» медицини потрібно не лише добряче затягнути паски, а й шукати підробіток. Більшість українців, і це не дивина, працюють на кількох роботах. Чимало у цій когорті лікарів: півдня в державній установі, півдня в приватній. То яких уважності і зосередженості ми від них хочемо? А якби держава забезпечила їх гідною зарплатнею… Та й не лише їх. У нас й інженери вдома голубці на продаж ліплять…»
«Моя сусідка днями їздила на консультацію до онкологів, – пише Роман Каланчій. – Сказали: лікується та біда. Кількома курсами хіміотерапій і оперативним втручанням. Безкоштовна хімія не візьме. На перший раз треба 50 тисяч гривень. А де тих грошей брати людям з мінімальними пенсіями-зарплатами? Який вихід? Приречено чекати смерті, звертатися до знахарів, серед яких, зважаючи на нинішні реалії, все більше шарлатанів: людині ж легше віддати останню тисячу, аніж назбирати по усіх-усіх (без можливості віддати – стільки не живуть) суму, названу лікарями. А кажуть, життя безцінне».
«Хочу поділитися своїми міркуваннями про ЗНО, – читаємо у листі Марії Сингаївської. – Я – мама двох дітей. Старший вже закінчив університет, роботу знайти важко, а молодша хоче вступати до медичного вишу. Бачу, батьки обурюються, що на медицину зробили поріг не менше 150 балів. Давайте будемо реалістами. Всі хочуть потрапити до хорошого спеціаліста, щоб і діагностував правильно, й лікування потрібне призначив. Але якщо той майбутній спеціаліст навіть математику під час ЗНО на 150 балів не здасть… Середні знання – середній спеціаліст. Якщо учень погано знає математику, то така ж ситуація у нього і з хімією, й з біологією. Я вважаю, що 150 – це низький поріг для медицини. Там потрібні розумні діти-абітурієнти».
«А як вам зниження порогового балу для ЗНО з математики до 9? – запитує Станіслав Сокільницький. – Це просто знецінює математику. Погоджуюсь з Ігорем Лікарчуком, екс-очільником УЦОЯО: ЗНО в Україні перестає існувати де-факто. Без прийняття офіційного рішення про його відміну. Адже для того, щоб визначити такий «поріг» з математики, ЗНО можна було не проводити зовсім. І не витрачати марно десятки мільйонів гривень бюджетних грошей. Очевидно, незабаром завдання в тестах з математики будуть типу: «Замалюйте квадрат», або на знання таблички множення. Дійшли до ручки... А вивченню математики в школі – капець. Для чого її вчити, якщо на ЗНО прохідний бал – нижче рівня вгадування?».
Листів у нас ще багато. Продовжимо у наступному «Зворотному зв’язку». Дякуємо, що пишете.