Мільйони українців, щороку виїжджаючи на роботу за кордон, усе частіше потрапляють на гачок шахраїв. Ті, обіцяючи прекрасні умови праці та пристойну зарплатню, насправді ставлять наших співвітчизників перед зовсім іншою реальністю. А вона іноді просто вражає: великі курники за містом – замість фірми одягу “Zara”, робота в підвалі – замість фабрики текстилю або, до прикладу, збір урожаю овочів, де треба жінкам вантажити важкі ящики, хоча перед тим посередники обіцяли, що все робитиме техніка... Таких історій – чимало, проте висновок у тих, хто їх розповідає, один: поки влаштуєшся на нормальну роботу, треба пройти чимало кіл пекла. Хоча трапляється, коли наші заробітчани, натрапивши на порядних посередників, все-таки нормально влаштовуються.

Зараз українці почали активно торувати шляхи до Німеччини, Нідерландів та Чехії, бо в Польщі, до прикладу, зарплати невеликі, порівняно з цими країнами. Та й восьмигодинний робочий день – це не 12, а то й 14 годин лише з перервою на обід на бетонному заводі в Польщі... Та й відпочити навряд чи вдасться нормально після важкого робочого дня, живучи в вагончиках по п'ять чоловік.
На запитання “Чому багато українців працюють в таких умовах?” відповідь мого співрозмовника – хмельничанина Сергія (який з етичних міркувань не хоче називати свого прізвища) – одна: поляки не хочуть працювати там, де згодні заробляти на хліб українці. Чоловік вже пенсійного віку почав їздити за кордон ще з дев'яностих, проте остання поїздка до Польщі стала найважчою. От і вирішив він написати листа до редакції, щоб його історія була повчальною для інших заробітчан. Хоч їздив не раз, проте й він не уникнув обману з боку посередників.
“Вважаю, люди повинні знати шахраїв, які живуть поряд з ними. Це найчастіше наші співвітчизники – так звані посередники, певні фірми, які багато років гарно заробляють на заробітчанах – охочих поїхати на роботу до Польщі. Одна фірма, до якої я звернувся, наймає людей на роботу і відправляє за кордон, наскільки я знаю, в Польщу і Прибалтику. Ось і я захотів підзаробити, найнявся також до них. За півгодини мене оформили, купили білет за свій кошт і відправили до сусідів – у Польщу, в місто Міліч на завод. Документи оформляли похапцем, сказавши, що там мене чекають і все на місці оформлять. Загалом, працюючи там, буду одержувати 14-15 злотих за годину. Та по приїзду, виявилося, що там мене ніхто не чекав.
Лише завдяки бригадиру, який умовив директора взяти мене на роботу (хоча й не хотіли через вік), я працював. Втім не довго. У них ті, кому за шістдесят, – не працюють. Тому спершу я мав би надати їм довідку про стан здоров'я, про яку, ясна річ, посередники не сказали. З першого дня відчув, що до мене більше уваги, ніж до молодших працівників. Почав працювати з 23 січня 2019 року, а звільнили мене, як я дізнався, 25 лютого. Звичайно, мене ніхто не попередив про звільнення. Поставили перед фактом, що я звільнений за власним бажанням. А далі була плутанина з годинами, оплатою і т. д. Поляки вперто не хотіли виплатити мною зароблені злоті. Ось так я залишився без грошей. Тому й пишу про це, щоб інші були уважні.
Коли зв'язався особисто з директором фірми-посередника, то він сказав, що нічого не одержу, і все. Ось така історія. Але знаю точно, що я не перший...”
P. S. З розповіді пана Сергія стає зрозуміло одне: наші громадяни абсолютно не захищені на державному рівні, виїжджаючи на роботу за кордон. Але ж їдуть вони туди не від доброго життя вдома, на Батьківщині. Часто стаючи жертвами аферистів та недобросовісних посередників, вони, на жаль, не можуть нікому нічого довести. Отож покладатися можна лише на себе та совість роботодавців. А її, як виявляється, давно вже немає, адже на кону – гроші...