Публікація «Вам на «точку» до Галі, третя хата праворуч…» («ПВ» від 30 липня 2020 р., № 31) викликала певний резонанс  у наших читачів. Телефонуючи до редакції, особисто мені, як автору статті, вони дякували за порушену проблему, вносили конкретні пропозиції щодо ефективного протистояння розгулу зеленого змія, наголошували, що дійсно,  нині правова база щодо самогонної напасті досить ліберальна, що й сприяє активному  відкриттю у селах (й не тільки) міні-гуралень,   чи не вільній і майже безкарній реалізації фальсифікованих алкогольних напоїв.

Якось пригадався фрагмент із життєвої історії, яку мені свого часу повідала одна з жительок села Вербка-Мурована, що на Ярмолинеччині, Олена Григорівна (з етичних міркувань прізвища її не називаю, бо жінка вже давно почиває у Бозі). Так ось, десь у середині п’ятдесятих, повернувшись із армії, надумав одружитися її молодший син. І хоч виховувала його одна, чоловік не повернувся з війни, хотіла весілля справити не гірше, аніж інші. А яке українське сільське весілля, які б то не були тяжкі часи, без горілки? Тож вирішила зробити її зі слив із власного саду, який тієї осені заврожаївся на славу. І хоч завершальний етап технологічного процесу отримання слив’янки, тобто самогону, відбувався під покровом ночі, комсомольські активісти не «дрімали» і якимось чином зуміли запросити на «місце злочину», як тоді казали в селі, полномочного. А вже через кілька днів відбувся суд, який «впаяв» жінці два роки непосильних господарських робіт на благо «родіни», які вона виконувала десь на Херсонщині.
Ще один спомин, який переніс мене у далеке дитинство. Це вже був початок шістдесятих. Перед очима постає картинка минулого, яка з плином часу прожитих років не забулася, запам’яталася чітко та яскраво, начебто все відбувалося вчора.
...Ми, ватага босоногих хлопчаків років шести-десяти, бавимося на сільському майданчику у війну. А що ще робити під час літніх канікул? І якось навіть не вгледіли, як на площу під’їхав зелений «бобик» з двома міліціонерами у червоних кашкетах та головою сільради. Зібравши нас біля себе, стали вгощати цукерками в блискучих обгортках-фантиках і заодно облесливо-хитро завели мову про наших батьків, які якраз були на роботі, літня пора ж бо, цікавитися, чий тато жене міцнішу «горівку» і як це визначається, чи хоч у надійному місці її ховають? І один із наших наймолодших друзяків таки «розв’язав язика», зігравши роль такого собі «Павлика Морозова». Й не просто розповів чужим дядькам про те, що його батько жене дуже «крепку горівку», яка добре горить навіть на пальці, а й відвів непроханих гостей до льоху, «розсекретивши» татів схрон, де в старих дрібних бараболях був захований бутель самогону. На додачу «полномочні», знову ж таки з-за «наводки» малого, витягли із солом’яної стріхи хліва мідного змійовика для самогонного куба.
Достеменно не знаю чи то була правда, але чув як сусіди розповідали батькам, що, аби заплатити за накладений чималий штраф за знайдену оковиту, моїм односельцям довелося навіть продати кабана (звідкіля тоді ще можна було узяти гроші, працювали ж колгоспники за трудодні).
Ось так тоді жорстко і безжалісно карали за самогоноваріння. І не лише у п’ятдесяті-шістдесяті роки. Звичайно, як і все робилося при Союзі, з перегинами та викривленнями. Пригадаймо хоча б відому горбачовську кампанію середини вісімдесятих, підсумки якої були неоднозначні. Тогочасна статистика свідчить, що у період обмеження продажу спиртних напоїв не лише масово знищувалися виноградники, а й стало процвітати самогоноваріння, збільшилася смертність через вживання сурогатів, зменшувалася середня тривалість життя, проте відзначалося зростання народжуваності.
Я особисто, мабуть, і більшість наших читачів, звичайно ж, проти вищезгаданих радикальних «совєцьких» методів боротьби із самогоноварінням, але однозначним є те, що слід у рази посилити адміністративну і кримінальну відповідальність та покарання за виготовлення, зберігання і збут самогону, вчинення різних злочинів у стані алкогольного сп’яніння.
І насамкінець: після прочитаної попередньої статті зателефонував знайомий колега із села Нігин на Кам’янеччині і розповів, що нещодавно у цьому населеному пункті на одному із дерев на території місцевої церкви хтось «пришпилив» список із прізвищами таких собі «Галь», які споюють місцеве населення самогоном власного виробництва. Але найцікавішим було те, що анонімний автор (а може, автори і найімовірніше жінки) просили паству …помолитися у храмі за здравіє внесених до списку односельців. Смішно? Але, як кажуть, не було б так смішно, якби не було сумно. Що ж, можливо, таким чином вони хотіли достукатися до совісті злісних самогонників, аби ті припинили заробляти на чужій біді, не заливали сліпи їхнім чоловікам і дітям, не отруювали їх алкогольним сурогатом?