Минулого місяця, а точніше 17 вересня,  у «Подільських вістях» була надрукована стаття «Нехай буде гречка, аби не суперечка», яка викликала певний інтерес у наших читачів, котрі відзначають злободенність  порушеної проблеми,  пропонують різні шляхи її розв’язання.

Зокрема, цікавим і актуальним є лист   нашого давнього передплатника, колишнього головного агронома елітнонасіннєвого радгоспу імені Щорса, землі якого  розташовувалися  у передмісті Хмельницького,  Михайла Пахути. В ньому він, як аграрій з великим практичним досвідом, насамперед цілком підтримує твердження директора науково-дослідного інституту круп’яних культур імені О. Алексєєвої ПДАТУ, кандидата сільськогосподарських наук  Віталія Бурдиги, що головна причина  нестійкості урожайності гречки, окрім того, що вона різко реагує на зміну погодних умов, –   це те, що в господарствах, окремими фермерами недостатня увага приділяється технології її вирощування, Як  зазначає автор допису, і при Союзі до цієї культури   ставлення було теж не належному рівні, хоч і мала місце планова система господарювання, королева круп  завжди була в дефіциті, хворим на цукровий діабет її  продавали лише за спеціальними талонами.

Тож Михайло Павлович у своєму листі поділився досвідом, як він, працюючи головним агрономом, домігся того, що радгосп у 1978-1979 роках отримував з гектара понад 33 центнери зерна гречки, тоді, коли в інших господарствах збирали утричі менше. До речі, цьогоріч аграрії області намолотили її на круг в середньому по 18 центнерів.
Та повернемося до короткого розкриття «секрету» дорідності стратегічного продукту українців.
Ось як описує Михайло Пахута тодішню свою інновацію: «Коли я почав працювати у радгоспі, ми одержували насіння еліти гречки для сівби з обласної дослідної станції, затим збирали її з гектара по 15-18 центнерів. Але я поставив перед собою завдання значно збільшити урожайність цієї круп’яної культури за рахунок кардинальної зміни технології її культивування. Добре зваживши всі «за» та «проти», попрацювавши з фаховою літературою, порадившись із колегами, я поставив перед бригадирами тракторних бригад Лезневого та Гречан, які входили до складу радгоспу, готуватися до вирощування гречки за технологією культивування буряків, яким у той час приділяли особливу увагу. До того ж, раз наше господарство було експериментальним, то чому не можна поекспериментувати?
Оскільки насіння одноросткових буряків було мале за розмірами, то і диски в бурякових сівалках були зроблені під це насіння. Тоді ми розточили ці посівні диски під насіння гречки і посіяли її як просапну культуру не вузькорядними сівалками з шириною міжрядь 15 сантиметрів, а агрегатом з шириною міжрядь понад 44 сантиметри, що давало змогу проводити міжрядний обробіток під час вегетації рослин. Власне, уся технологія вирощування була така, як у буряків: оранка зябу, навесні закриття вологи обов’язково зі шлейфами для вирівнювання площ посіву, далі культивація і коткування після нього знову ж для вирівнювання площ, аби насіння лежало на однаковій глибині, коткування було і після сівби для підтягування вологи до насіння, так як гречка вимагає багато вологи і сіється неглибоко й вже на четвертий день дає сходи.
Строки посіву я обирав сам – зважаючи на погодні умови, а не за вказівками з управління сільського господарства, а ще притримувався народної мудрості, яка говорить: «Не сій гречку та не стрижи овечку до Миколи», тобто до 22 травня. Після сходів проводили відповідно 3-4 спушування міжрядь із підживленням міндобривами. Коли гречка починала цвісти, вивозили на поля пасіку. Відтак уважно стежили за дозріванням культури, проводили роздільне скошування на валки і після належного підсихання молотили комбайнами. Як результат такої копіткої праці – отримали з гектара по 33 і більше центнерів дорідного урожаю».
Ось такими були інноваційні премудрості ветерана-гречкосія, про які свого часу писала преса, чий досвід вивчали і запроваджували аграрії не лише Поділля. Можливо, і нинішні гречкосії виявлять бажання взяти щось із технології Михайла Павловича на озброєння, адже, як мовиться, нове – давно забуте старе.