Таки справді Віньковецька дільниця АТ “Хмельницькгаз”, яку сімнадцятий рік поспіль очолює Валентин Побіянський – підприємство унікальне, я сказав би, явище сьогодні цілком рідкісне: бо всі працівники тут і при ділі, і при стабільному заробітку. Дивина та й годі, адже саме на епоху керівництва Валентина Івановича випали найважчі, а разом із тим найпромовистіші сторінки газифікації його малої батьківщини – Віньковеччини. І саме завдяки господарській жилці та організаторському таланту Побіянського й була поставлена остання крапка у розв'язанні найболючішої проблеми тутешніх мешканців. Тож згодом голубий вогник завітав у кожну домівку регіону. Словом, сталася, даруйте, без усякого пафосу, важлива подія історичної ваги. А втім саме на долю Валентина Івановича випало два завдання, з якими він справився свого часу на “відмінно”.

П'ятнадцять років будував районні дороги в іпостасі головного інженера Віньковецької міжгосподарської шляхово-будівельної колони. Будемо відверті, бо саме на цю галузь у держави завжди було наплювацьке ставлення. Якщо на міжнародні чи міжобласні артерії життя щось трішки виділялося, то на місцеві за принципом: на тобі, Боже, що нам негоже.
Побіянський не чекав, коли керівництво краю зволить щось та вкраяти, словом, змилоститься. Він засукав рукава, і тільки відомо йому, з яким ентузіазмом почав велику справу. А згодом Віньковецька МШБК стала кращою на Хмельниччині, бо мала не лише потужну технічну базу, а й власний асфальтний завод, інші будівельні підрозділи, які з нічого і невідомо як створили на той час рясну мережу сільських доріг. А згодом, як уже було сказано, на Побіянського поклали газифікацію району, тобто доручили справу не менш архіважливу, ніж місцеві шляхи сполучення.
Ось як про Валентина Івановича влучно сказала його колега, майстер ВБСГ АТ “Хмельницькгаз” О. Гладка: “У стовідсотковій газифікації району – заслуга Валентина Побіянського, який завжди відстоював інтереси Віньковеччини, а коли виникала потреба брав до рук лопату, копав траншею, як то було під час прокладання мережі у Грим'ячці та інших селах.
Безперечно, всім людям Всевишній дає рівні можливості, простеляє перед ними безліч доріг, на вибір пропонує безліч варіантів. А ти спробуй вгадати, чи пак, вибрати свій кровний. Коли ж це станеться, оце і буде твоєю вдалою планидою і феноменом твоїм.
Побіянський знайшов свою долю саме в благоустрої та розбудові Віньковеччини, де залишилася його пуповина та існував кровний зв'язок із землею, де спочиває його батько-фронтовик, герой післявоєнної відбудови Іван Побіянський та мати Ольга Йосипівна, де пройшли кращі роки дитинства, юності і зрілості. Пам'ятає Валентин Іванович, як хлопчиком здавав вишні, черешні, яблука, груші на місцевий плодоконсервний завод. Ті гроші, зрозуміло, батькам віддавав, але й собі на морозиво та цукерки вистачало. Всі селяни сюди надлишки продукції збували. І всім добре було: підприємству – сировина, людям чимала копійка. Те ж саме із заготконторою. Все знищили, по вітру розвіяли тодішні місцеві горе-керівники – комсомольці.
– Мав би повноваження, – ділиться своїми думками Валентин Іванович, – відродив би всю місцеву промисловість.
Не треба шукати воду посередині ставка і створювати видимість позитивних змін. Якщо вони і є, то не на користь українців, бо й надалі нація наймитуватиме в далеких світах, а тут, удома, приходить спустошення та безлюдя. І далеко йти не варто. Вже й у самих Віньківцях знайдеться 15-20 осиротілих хатинок. Про Гоголі чи Карачіївці годі й говорити. Там хіба через хату, а то й дві живу душу зустрінеш. Чи не геноцид це? Певна річ, він добре продуманий та спланований. Без війни та голоду очистити українську землю від українців. Дуже вже вона ласа для багатьох так званих “європейців”.
Як до депутата обласної ради до Валентина Побіянського йдуть по допомогу. Кому на лікування чи операцію – усім зарадив. Якщо ж конкретно, то майже п'ятдесят нужденних отримали з його депутатського фонду кошти на дороговартісне зцілення.
Районний військовий комісар О. Мельник дуже влучно охарактеризував Валентина Побіянського: “У важкі часи російської агресії, коли новоствореному військкомату не вистачало найелементарнішого, коли з нуля формували всю оборонну структуру, Валентин Іванович потужно посприяв пально-мастильними матеріалами, безкорисно допомагав воїнам АТО, чого, на жаль, не скажеш про інших керівників, які були тоді і сьогодні при владі на Віньковеччині”.
Після таких слів офіцера й нічого додати. Хіба одне: саме такі особистості, як Валентин Побіянський, і повинні в керівництві держави, області, району. Отоді, повірте, ми побачимо справді успішну Україну, яку забалакуємо вже чверть століття незалежності.