Нещодавно уряд нашої держави ініціював зміни системи управління та територіального устрою через ухвалення парламентом Закону «Про добровільне об’єднання територіальних громад». Необхідність прийняття такого закону насамперед пояснюється нинішньою фрагментарністю адміністративно-територіального устрою та чисельністю мешканців, які проживають у тих чи інших населених пунктах.

Наприклад, якщо найбільша сільська громада має понад 10 тисяч жителів, то найменша може не дотягувати і до сотні. Отже, місцевий бюджет дрібних територіальних громад фактично витрачається тільки на утримання працівників органів самоврядування і жодним чином не повертається жителям громади у вигляді послуг.
Тож уряд визнає, що реформа адміністративно-територіального устрою є вкрай необхідною і має бути проведена якомога швидше — до початку чергових місцевих виборів. Поки що переважна більшість територіальних громад самостійно розв’язує проблеми місцевого значення, але, як зав-жди, не вистачає коштів. Це призводить до занепаду інфраструктури і відсутності кваліфікованих кадрів. Школи, дитсадки, ФАПи ліквідовуються, дороги розбиті і не ремонтуються, відсутнє нічне освітлення. Особливо це стосується сіл, які найбільш віддалені від районного чи обласного центру.
Тому реформа місцевого самоврядування, враховуючи європейський та власний історичний досвід, передбачає об’єднання територіальних громад. Їх укрупнення не може бути довільним і буде впорядковуватися Законом «Про добровільне об’єднання територіальних громад», який, без сумніву, змінить систему управління на місцях.
Проте у селищних і сільських голів та представників влади, як мовиться, не перестають «боліти» голови: як все це буде здійснюватися у реальному житті. Загалом у ході «круглого столу», що відбувся у Хмельницькій райдержадміністрації, у присутніх виникло чимало запитань. На більшість із них вони отримали відповідь експерта з питань стратегічного планування розвитку міст та громад Центру досліджень місцевого самоврядування Віталія Загайния та народного депутата України Сергія Лабазюка.
Зокрема, очільники місцевих громад цікавилися перевагами децентралізації. Віталій Загайний розповів, що жителі об’єднаних громад будуть отримувати соціальні, адміністративні та комунальні послуги за місцем проживання. Також громади розпоряджатимуться землею, матимуть право на встановлення місцевих податків і зборів, зможуть утримувати місцеву інфраструктуру.
Щодо інфраструктури та її розбудови між учасниками зібрання розгорілась тривала  дискусія.  І це закономірно. Адже не зрозуміло, як за  кілька місяців та й за які кошти можна відремонтувати дорогу з віддаленого села до територіального центру тієї чи іншої громади. До того ж,  відстань між ними повинна бути такою, щоб в екстрених випадках за 30 хвилин туди могла добратися пожежна команда, швидка допомога, міліція і т. д.
На жаль, реалії зовсім інші.  Життя показує, що, у кращому випадку, скажімо, в заметіль чи у дощову негоду, до глухого села можна добратися лише на підводі, та й то де її взяти. Про які 30 хвилин можна говорити, якщо між багатьма селами нема дороги з твердим покриттям. Туди хіба що можна дістатися через поле, через ліс, або, як кажуть у народі, через Жмеринку.
Тож, напевно, доцільно було б спочатку налагодити інфраструктуру в центрах громад, а потім приєднувати до них бажаючих і при цьому обов’язково враховувати їх історичні зв’язки.
Учасники «круглого столу» зауважували, що переваги будуть мати центральні села, а тим, що «на виселках», найближчим часом доведеться  не просто. Мова йшла і про податок на нерухомість, оформлення спадщини та фінансові проблеми громад. Приміром, якщо людина все життя будувала хату, хлів, або ж це добро перепало їй у спадок, то хіба треба обкладати ці будови податками? Якщо хата більше 120 метрів квад-ратних вважається розкішшю, то це ж загальна площа, а не житлова? І чи морально забирати останнє у людей, обкладаючи подібними податками, аби у такий спосіб  наповнювати місцеві бюджети?! Чи не дійдемо до того, що й корову, свиню, курку теж будемо оподатковувати? Можливо, комусь видасться, що живність також приносить дохід, хоча насправді у селі це чи не єдина можливість  виживати.
Та й чи надовго вистачить потенціалу дядьків-трударів? Бо ж переважно їхніми мозолистими руками створюються матеріальні блага місцевих громад, з їхнього мізерного прибутку сплачуються кошти до бюджету територіальної громади, завдяки чому животіють місцеві школи, дитячі садочки і т. д.
Підсумовуючи дискусію учасників «круглого столу», народний депутат України Сергій Лабазюк зазначив, що поки є час, треба об’єд-нувати сільські ради у добровільному порядку: «У нас на впровадження цієї ініціативи є півроку. Якщо ми до того часу не впораємося, тоді нам вкажуть, хто з ким має об’єднатися.
Сьогодні питання не в тому, чи буде впроваджена ця програма, сьогодні питання полягає в тому, як її впровадити з найменшою шкодою на місцях».
    Те, що процес децентралізації та об’єднання громад незворотний, — зрозуміло. Як незаперечною є та проста істина, що колись вагомі справи треба починати. Маємо вчитися розпоряджатися своїм бюджетом безпосередньо на місцях і не чекати, як скерують зверху — з Києва чи області. Звісно, будуть помилки, на яких доведеться вчитися, і будуть труднощі, але коли ми їх не мали?