Іван Дунець — хмельничанин. Як більшість, закінчив школу, технікум, інститут. А вже займаючи посаду генерального директора, мав можливість навчатися в Академії народного господарства, за кордоном: в Німеччині, США. На хмельницькому машинобудівному заводі ТДВ «Завод АДВІС» (колишній «Трактородеталь») почав працювати у 1967 році електрослюсарем, потім майстром, начальником відділу, заступником генерального директора, головним інженером, а з 1983 року — генеральним директором. Він удостоєний багатьох нагород, у тому числі трьох орденів «За заслуги» ІІІ, ІІ, І ступеня. Неодноразово обирався депутатом міської ради.

Останні 20 років підприємство оновило номенклатуру і працює на експорт, який складає 85 відсотків. Замовники — фірми Німеччини, Австрії, Чехії, Словаччини. В підприємства були складні часи, тому що після розвалу Радянського Союзу вироби заводу стали не потрібними. Тоді навіть такі гіганти, як харківські підприємства «Серп і молот» та Завод тракторних двигунів зупинилися і зникли. «АДВІС» змушений був шукати нові вироби, номенклатуру і готувати плани на майбутнє.
Найбільшим досягненням стало створення з німецькою фірмою «Ландтехнік» спільного виробництва самохідних кормозбиральних комбайнів «МАРАЛ-125 Поділля», де українська частка досягала 60 відсотків. Було виготовлено 380 комбайнів. У роботі було задіяно 9 українських заводів. На жаль, цей напрям, а саме розвиток спільних виробництв і підприємств не підтримав уряд.
Сьогодні перед заводом стоїть завдання реалізації інвестиційного проекту, в результаті чого має бути створено до десяти різнопрофільних підприємств, три тисячі нових робочих місць з використанням надсучасних технологій.
Із Іваном Дунцем я познайомився заочно понад 20 років тому. Тоді хмельницьке телебачення показувало цикл його інтерв’ю, організованих ведучою Ольгою Добрянською.
Устами Івана Івановича говорив не тільки директор підприємства, а громадянин, патріот і державник. Слова лягали на душу, западали в неї, мов зерна. Відчувалося, що чоловік щиро вболіває за благополуччя всіх сущих в Україні і пов’язує його з виробництвом. Бо тільки воно продукує реальні цінності.
Ведуча звернула увагу на дотепний сувенір у кабінеті. У маленькому стилізованому пеньку застрягла така ж мініатюрна сокира. А внизу великими літерами напис закликав: «Не рубай з плеча!»
Інтелігентний та витриманий, з тонким почуттям гумору Іван Іванович випромінює ту енергетику, яку називають харизмою. Зустрітися і бесідувати з такою видатною людиною — велика честь.
І ось нарешті через багато років доля звела нас у сторінці «Хмельниччина економічна» — спільного проекту редакції «Подільських вістей» разом із Союзом промисловців і підприємців та Об’єднанням організацій роботодавців Хмельницької області, які очолює Іван Іванович. Він був організатором, на наших теренах, цих двох авторитетних спілок. Їх президія вивчає і акумулює як вітчизняний, так і зарубіжний передовий досвід, виступає з рекомендаціями і програмами. Доносить їх до представників влади і запрошує до обговорення зацікавлених громадян.
Сам Іван Дунець також виступає на сторінках з яскравими і сміливими публіцистичними статтями. Їх назви закличні і промовляють самі за себе: «Знаємо, що треба. Спільно можемо здолати», «Відновити роботу! Відновити виробництво!», «Чи займеться новий уряд промисловим виробництвом?», «Бездіяльність неприпустима!».
Його статті і виступи викликають неабиякий інтерес у колег-підприємців та консолідують їх у цей період нелегких випробувань.
Особистості, які вкладають у справу душу, завжди викликають повагу. Іван Іванович саме такий. Він, без перебільшення, герой нашого часу. Поставлений ситуацією у конкретні умови і рамки. Для того, аби діяти у них, потрібні не лише відвага і мужність, але розважливість і терпіння. А такі риси рідко кому даровані Богом.

Іван Дунець мислить не тільки економічними поняттями, — а й категоріями радості, щастя, добробуту і благополуччя, суспільної злагоди і взаємодії.
— Перебуваючи на навчанні у Німеччині, — каже він, — відвідав багато заводів, серед них всесвітньо відомі «Мерседес» і «Фольксваген». Майже 28 років працюємо з німецькими партнерами. Мене вразили не тільки технології і процеси, а атмосфера взаємодії. Кожен робітник почувається там захищеним, а підприємець відповідальним. Як досягти гармонії? Над цим міркую постійно. Україна, згідно з Конституцією, є соціальною державою. Цей постулат потрібно наповнювати конкретним змістом.
Німецька якість і німецький підхід для Івана Дунця — важливі критерії. Проблема тільки в тому, що законодавча і виконавча гілки влади не завжди поділяють його погляди. Йдуть на повідку в іноземних лобістів. Як відрізняти хапуг від виробничників? Є спекулятивний і реальний сектори економіки. Сам Іван Іванович, безперечно, належить до другої категорії. Йому подобається процес народження матеріальних цінностей руками і розумом людей, а не прибутку заради грошей. Для нього підприємництво є постійнодіючим творчим процесом.
— П’ять років тому я побував у італійському місті Генуя, — ділиться спогадами Іван Дунець, — це місто було одним із центрів світового добробуту 600 років тому. Мене у ньому вразило найбільше не тільки архітектура і цікава історія, а філософія соціального миру і злагоди, ідея скромності багатих перед бідними, які домінували в той час в Генуї. Багатіям і знаті заборонялось хизуватися перед співгромадянами оздобами і розкішшю, а це було однією з передумов спокою у місті. Генуя була містом, куди їхали за кредитами. «Гроші люблять тишу», — ці крилаті слова народилися в Генуї.
Світогляд Івана Дунця, як ніколи актуальний для нинішньої України. Він хоче у ній соціального миру і має власний рецепт як цього досягти:
— Гляньте, будь ласка, на купюри із банкомату, і ви переконаєтеся, що вони свіжовіддруковані. Це означає, що знову увімкнутий друкарський верстат. Ненаповнені товарами і послугами гроші — це зло. Вони ведуть до підвищення цін і послуг, розкручують маховик інфляції, яка в першу чергу б’є по реальних виробниках. Далі — банкрутства підприємств і скорочення робочих місць, які за «принципом доміно» ведуть до драм і трагедій у сім’ях. А я хочу бачити їх міцними і заможними. Бо вони — соти нашої держави.
Влада не має поділяти підприємства на погані і гарні. Всі вони заслуговують дбайливої уваги, бо там працюють люди, утримують сім’ї, звідти сплачуються податки. Вітчизняним підприємствам обов’язково потрібна державна підтримка.
З України Іван Іванович нікуди не збирається їхати. Він народився у Хмельницькому і все своє свідоме життя пропрацював на одному підприємстві — колишньому заводі «Трактородеталь», — а нині ТДВ «Завод АДВІС». Запах гарячого заліза, гуркіт, ритм технологічних процесів, живе спілкування із робітниками, відповідальність, за кожен вчинок і операцію, зосередженість… Виробництво — це чоловіча стихія.
— Всіх свідомих людей, спеціалістів турбувала відсутність у державі єдиної промислової політики. Щоб якось впливати на промислову політику і конкретно сприяти вітчизняним виробничникам, ми організували Союз промисловців і підприємців, Об’єднання організацій роботодавців Хмельницької області і мені доручили очолювати цю роботу, — розповідає Іван Дунець. — У гурті однодумців — сила. В усіх цивілізованих державах, а особливо,  передових, — Німеччині, Франції, Італії, Японії, інших — голос таких структур, як наша, є вирішальним для визначення вектора інноваційного розвитку. Треба працювати на перспективу і зміцнювати власну конкурентоспроможність на світових ринках, а не приречено чекати занепаду і соціальних вибухів.
Іван Дунець переконаний: виробничники, малі, великі підприємства, фізичні особи — підприємці створюють не тільки економічний фундамент держави, а й соціальну базу суспільства. Той пресловутий середній клас, на якому вона тримається.
Виробництво пропонує свій світогляд, відновлює природну ієрархію та справедливість у суспільстві за здібностями людей, вчить їх гуртуватися і виручати одне одного. Трудовий колектив — така ж міцна ланка і школа, як сім’я, ансамбль чи команда, де кожен займає своє належне місце.
У характері Івана Івановича мені найбільше імпонують його скромність і самовідданість. Він ніколи не говорить про свої заслуги, а лише про проблеми і перспективи. З вдячністю згадує про співпрацю з президентом Українського союзу промисловців і підприємців Анатолієм Кінахом, який конкретно допомагає у вирішенні складних питань.
Йому самому теж не-
одноразово пропонували високі посади в уряді і керівництві області, але Іван Іванович від них відмовлявся заради рідного підприємства, якому фактично присвятив всю свою трудову біографію. «АДВІС» став кузнею кадрів для інших заводів, де його вихованці працюють на важливих ділянках.
У ситуації, коли в державі бракує коштів для розвитку, Іван Іванович наполегливо шукає реальних інвесторів, таких ентузіастів виробництва, як сам. Аби включити їх у процес відродження України. Їм не потрібні «інвестиційні няні», а тільки чіткі державні гарантії і прозорі правила гри.
Того дня, коли завітав на розмову до Івана Дунця, на його робочому столі побачив якісь креслення.
— До нас на підприємство звернувся інвалід і попросив виготовити пристосування для ванни, — пояснив Іван Іванович, — як не допомогти людині!
У цій промовистій деталі вся суть героя цієї розповіді, видатного патріота, організатора виробництва,  але передусім Людини з великої букви!