До редакції надійшов лист від нашої передплатниці, одинокої 68-річної жительки села Кунча, що на Теофіпольщині, Валентини Вінярської. «Я — інвалід другої групи. Родини не маю. Мій син помер. Мене розбив інсульт. Тож ходити не можу: відняло праву сторону, ногу, рука трохи відійшла. А соціальні робітники навіть не цікавляться. Два рази прийшла, каже: «Давайте гроші». У мене дві тисячі гривень пенсії. За газ плачу, за якусь трубу… А коли завіяло і в хаті не було води, зі снігу варила чай. Скільки сліз я пролила! Це ж хіба можна так знущатися над людиною? Соціальний працівник отримує зарплату і нічого не робить. Допоможіть мені, дайте адресу в соцзахист».

У цій кричущій ситуації ми вирішили розібратися самі. Чому в наш час мають місце такі страшні факти, попросили пояснити соціального працівника сіл Кунча та Дмитрівка Ларису Квасюк та директора комунальної установи «Центр надання соціальних послуг» Теофіпольської селищної ради Мирославу Майдан.
Мирослава Майдан розповіла, що буквально кілька днів тому Валентина Пилипівна Вінярська сама приїздила до центру надання соц-
послуг, але, на жаль, сторони вкотре не дійшли згоди. «Комунальна установа «Центр надання соціальних послуг» Теофіпольської селищної ради — це новостворена організація, яка діє з 4 січня 2021 року, — констатує Мирослава Валентинівна. — Наша місія — надання соціальних послуг особам/сім’ям, які опинились у складних життєвих обставинах. Щоб прийняти на обслуговування особу/сім’ю, необхідна низка документів, зокрема копія паспорта та коду. Валентина Пилипівна категорично відмовляється надати їх нам, мотивуючи це тим, що вже надавала Теофіпольському територіальному центру соціального обслуговування, який надав їй послуги у 2020 році. Відвідувала Валентину Вінярську соціальна робітниця Лариса Квасюк, яка неодноразово стикалася з агресивною поведінкою Валентини Пилипівни. 31 грудня 2020 року Територіальний центр припинив свою діяльність (причина — новий територіальний поділ, — авт.), усі справи передані до районного архіву. Ми не є правонаступником територіального центру! А отже, не маємо права обслуговувати громадян, які відмовляються надати документи для прийняття їх на облік у КУ «Центр надання соціальних послуг».
Лариса Квасюк працює соціальним працівником у Кунчі та Дмитрівці уже 12 літ. Щороку, розповідає, має на обслуговуванні 11-12 людей, які цього потребують: хтось, на жаль, помирає, хтось — додається. Скарг на її роботу досі не було. Своїм, як вона їх називає, бабусям і дідусям, підсобляє у всьому: і тиск міряє, й ліки та продукти купує, й комунальні сплачує, й кредити гасить, кому прибрати треба, кому води принести… Словом, жодною роботою не гребує. Її якраз застали, як несла пакет одягу від 92-річної підопічної до себе додому прати. Грошей, божиться, з Валентини Пилипівни, як і з будь-кого іншого, не брала й не вимагала: «Та ви що, Боже збав, я, якщо треба, ще з дому можу щось принести, — запевняє Лариса Рахіміянівна. — Я пояснювала, як тільки почала з нею працювати, що коли треба заплатити комунальні, купити ліки чи продукти, хай дає гроші, все зроблю. На превеликий жаль, установи, як наша, не мають за що робити це власним коштом. …Чомусь я одразу не сподобалася Валентині Вінярській, — зітхає жінка. — Нарікала, що нічого не вмію робити, ні косити, ні так як треба прибрати, помити, то приходжу в той день, коли їй треба на базар чи деінде поїхати... Каже: «Зарплатню отримуєш, а нічого робити не вмієш, то не приходь до мене». Але, повірте, соціальні працівники адаптовуються до різних характерів, не ображаються, бо знають, що є складні ситуації, нелегкі долі… У мене на обслуговуванні є люди, які дійсно не можуть обійтися без моїх послуг, навіть хліба купити не в змозі, випрати, ті ж комунальні сплатити… Валентина Пилипівна, дай Боже їй здоров’я, ще може саме себе обійти, але якщо все ж підпише договір з нашою установою (вона за законом має право на соціального працівника), я виконуватиму свої обов’язки».