У Хмельницьке регіональне відділення Українського союзу промисловців та підприємців звернулася група директорів виробництв у зв’язку із катастрофічною ситуацією, що виникла через стрімке з 1 січня по 15 квітня ц. р. збільшення цін (від 22,8 до 71,4 відсотка) на базові матеріали, а саме — метал вітчизняних заводів. На деякі види листового прокату вона підскочила на 122-130 відсотків!

Серед підписантів керівники 8 підприємств машинобудівного напряму області, а саме:
— ТОВ «Європа-Експорт плюс» (м. Хмельницький);
— ПрАТ «ХЗ КПУ «Пригма-Прес» (м. Хмельницький);
— ТОВ «Р.І.Н.О» (м. Хмельницький);
— ТОВ «ТЕМП» (м. Хмельницький);
— ТОВ НВФ «Адвісмаш» (м. Хмельницький);
— ТДВ «Славутський ремонтно-механічний завод» (м. Славута);
— ПрАТ «Кам’янець-Подільськсільмаш» (м. Кам’янець-Подільський);
— ТОВ «Красилівагромаш» (м. Красилів).
Колективи цих заводів нараховують від 80 до 120 працівників і відчайдушно борються за виживання. Їх верстатний парк здебільшого віком 35 і більше років. Сучасне обладнання загалом складає не більше 3 відсотків. Вільних коштів на модернізацію немає. Собівартість матеріалів у готовій продукції дуже висока і становить від 45 до 55 відсотків. Підвищення цін на основну сировину означає, що вартість продукції заводів теж виросте пропорційно. Хто ж її придбає за такої ціни?
Вітчизняні підприємства і так орієнтовані на експортні замовлення, бо внутрішній ринок не спроможний купувати їхню продукцію.
Різке збільшення цін на метал поставило у безвихідне становище і трудові колективи, які формувалися десятками років. Якщо вони розпадуться, то за нинішніх реалій згуртувати нові з чистого аркуша буде неможливо.
Директори заводів звертають увагу на ту прикру обставину, що в державі фактично не функціонує Програма імпортозаміщення і держзамовлення. Відсутня стратегія щодо машинобудівних та загальномеханічних підприємств, які логічно завершують увесь ланцюг промислового виробництва, починаючи від добування руди, металургії, енергоносіїв та ін.
Політика ціноутворення в Україні не враховує найголовнішого — основи, а саме: створення умов для роботи вітчизняних заводів, кінцевих виробництв, які повинні бути конкурентноздатними і успішними, а працюючі на них — мати пристойну заробітну плату. Безсумнівно, що основна додана вартість у державі створюється якраз на підприємствах.
На думку керівників, на державному рівні такого розуміння поки що не видно. Постійно зростають ціни на енергоносії. Вигаданий та розрекламований «енергоринок» нічого не приніс корисного для реального сектору економіки. Навпаки, посіяв хаос і безладдя.
Позицію деяких урядовців до стану вітчизняних підприємств яскраво ілюструє кинута мимохідь фраза колишнього заступника міністра економіки, а пізніше керівника митниці Максима Нефьодова. На одному із засідань цей високопосадовець, який жодного дня не пропрацював на виробництві. зневажливо й цинічно обізвав українські заводи — «брухтом». І найменшого тобі розуміння: чим їх замінити, як збудувати нові заводи, де працюють мільйони кваліфікованих робітників?
За останні роки ситуація у машинобудуванні значно погіршилася і то не лише на Хмельниччині, а й в Україні. У зв’язку із диким подорожчанням металу, інших складових, у тому числі ливарного виробництва, підприємства стали збитковими і наближаються до банкрутства. Підвищити ціну на готову продукцію і зарплату персоналу вони не мають змоги. Коштів на модернізацію взяти ніде.
Заводи з чисельністю 80-120 працюючих, від імені яких звертаються директори, сьогодні становлять 75-80 відсотків усіх наявних у державі. Тож різке подорожчання металу поставило на межу знищення всю машинобудівну галузь. А вона, як відомо, є індикатором промисловості в цілому. Оскільки ціни на готову продукцію і раніше зашкалювали, керівники підприємств змушені скорочувати працюючих.
Вони абсолютно не мають можливості підняти на заводах заробітну плату, не кажучи вже про те, щоб платити 1000 доларів США (як у Польщі...). На вітчизняних заводах вже багато років усе оптимізовано: немає ні водіїв, ні секретарів, ні соціальної інфраструктури.
Безумовно, трапляються винятки, але загальний стан конкурентноздатності і перспективи більшості вкрай негативні. Машинобудівні та інші заводи механо-оброблювального напряму, робота на яких створює значну частину додаткової вартості, змушені будуть продовжувати скорочувати саме виробництво, аж до повної його зупинки.
Директорам заводів ні на кого сподіватися, крім уряду. Аби зупинити деіндустріалізацію вони запропонували:
– терміново розглянути питання обмеження цін на продукцію металургії для реалізації на внутрішньому ринку держави;
– прийняти рішення щодо підтримки вітчизняних виробництв машинобудівного напрямку, підтримки їх конкурентноздатності;
– накреслити шляхи модернізації наших заводів;
– визначити, як банківський сектор має кредитувати вітчизняні підприємства під реальні для виробництв відсотки.
Крах українського машинобудування абсолютно не відповідає інтересам держави та її громадян.