З багатьох листів наших незрадливих читачів продовжує віяти сумною ледь жевріючою надією, що межує з приреченою безнадією: стрімко вимирає колиска нації; дедалі більше хат, та що там хат — вулиць, стають чагарями-пустками; дедалі більше сіл залишаються без шкіл; дедалі більше подолян у пошуках хоч якось заробітку їдуть по закордоннях, та вже й та почасти врізають заробітну платню українцю — пропозиція давно перевищує попит; дедалі більше людей благають щоднини у соцмережах про допомогу на лікування; дедалі менше можуть собі дозволити українські пенсіонери з мізерної пенсії; дедалі більше спиваються українці від гіркої приреченості… А ще — найтрагічніше: ніяк не скінчиться війна, не заспокоїться оскаженілий коронавірус.
Описують подоляни й важку селянську працю, адже завершився сезон врожаїв. Що приніс він із собою, окрім кривавих мозолів, болю у попереку, суцільних нервів? Картоплю приймають фактично ніпочім. Помідори внаслідок погодних умов у більшості господарів з’їла фітофтора, тож, жартують: кожен городник, який себе поважає, поїхав на Дубівський базар за томатами. Яблука вродили. Їх приймають по 1,20 гривні за кілограм. Але, як пишуть деякі селяни, якби хоч заїжджали за ними в село, хотілося б здати, аби не гнили, а довезти до райцентру — не в кожного транспорт є, та й чи вистачить на пальне. «От щось я у жодному магазині не бачив дешевого яблучного соку, томату чи пюре, — пише Григорій Савчук. — Це тільки в селян за мізер яблука приймають. Хоча я не сперечаюся стосовно яблук: біля них не треба наробитися, та й удосталь їх навіть у лісах чи при трасах. А скільки вкладається нервів, праці, грошей, аби зібрати картоплю, починаючи від оранки, закінчуючи кропленням (ще й жука того за раз не бере), підгортанням, копанням. А чому, думаєте, корів більшість селян позбувало? Бо то — сізіфова праця. Купи жом, запасися сіном (дуже недешеве задоволення), вдосвіта встань, обійди, помий, видій, знайди на чім її пасти, що їй у ясла покласти… І приймуть у тебе молоко дешевше, ніж пляшка найдешевшої води».
«Цілком погоджуюся, що спалювати сухі листя, траву, те ж бараболиння означає спричинювати величезну шкоду екології, власному і здоров’ю майбутніх поколінь, — йдеться у листі Марини Островської. — Виправдовую покарання штрафами: від 3 тисяч 60 гривень до 6 тисяч 120 гривень штрафу для пересічного громадянина і від 15 тисяч 300 гривень до 21 тисячі 420 гривень — для посадових осіб. Але, скажіть мені, будь ласка, яка одинока бабуся зможе компостувати усе листя, якщо в неї величезний садок; або своїм ходом (!) довести до спеціальних місць ті листя, траву, гілля, яке рекомендують збирати у в’язанки довжиною 80-120 сантиметрів? У неї справді залишається єдиний, звичний для неї вихід — підпалити, і не виключено, що молоді сусіди зафільмують це і звернуться, куди слід. Не зі зла! Вони бажають здоров’я своїм дітям. Але й бабуся, яку оштрафують, — не зі зла. То, може, якось продумати б це питання на державному рівні».
«Не спростовую загрозливої шкоди від спалювання листя, бур’яну, хмелиння, адже щовечора сива завісу диму вкриває кожнісіньке село, — пише Галина Посвистак. — Це призводить до забруднення повітря, води та ґрунту, навіть зникнення певних видів тварин, завдає непомірної шкоди здоров’ю. Адже при спалюванні виділяється бензопірен, що може викликати у людини рак. З димом у повітря виходять діоксини — одні з найотруйніших для людини речовин.
Відомо, що при спалюванні однієї тонни рослин, у повітря потрапляє близько 30 кілограмів шкідливих речовин. Отже, дим від такого багаття має у 350 разів більше шкідливих речовин, ніж дим від куріння. Але. Споконвіку палили українці листя і траву, утім, не гинули бджоли, не було масового мору риби у водоймах, не було такого страшного «аншлагу» в онковідділеннях, врешті, не було глобального потепління… То, може, варто на державному рівні все ж контролювати, чим кроплять свої поля агрохолдинги, чи є належні фільтри на автомийках, що, як гриби після дощу ростуть у кожному місті і селищі, скільки тонн пластику засмічує нашу землю?».
Чимало цікавих думок і щодо нашого підступного ворога — коронавірусу, необхідності щеплення, а також, як пише Анатолій Вервечка: «всезростаючого бажання українців наживатися одне на одному, адже вартувало недузі впевненіше підняти голову восени, як стрімко зросли в ціні лимони, засоби захисту… Колись казали: змінилася ціна, бо до долара прив’язана. Нині можна перефразувати: зросла ціна, бо зросли випадки зараження вірусом. Хіба так можна?».
Утім, на щастя, вистачає в редакційній пошті й гарних новин: чи не в кожній громаді щось відкривають, будують, ремонтують, виграють гранти, гордяться обдарованими дітлахами. У громад — гарні перспективи. Отже — ми приречені на успішне завтра! Чекаємо ваших листів і дякуємо за довіру.
Gismeteo 
