Десь місяць тому побачив на майданчику біля нині непрацюючого комбінату хлібопродуктів вервечку автівок різних марок, товарну електронну вагу, біля якої метушилися люди, — одні ставили на неї відра та великі пластмасові миски, вщент наповненими китицями з чорними ягодами, інші — носили їх і висипали у спеціальну тару, яка складувалася поруч. Не втерпів, зупинився і підійшов до молодого чоловіка, який щойно припаркувався неподалік вуличного бізнесового дійства й став діставати з багажника та салону своїх жигулів теж чималенькі ємності з осінніми дарами дикої природи. Цікавлюся у прибулого, що то за плоди він привіз і звідкіля?
— Сей плід базником називається і росте він в Оринині у моїх батьків на власному городі, — пояснив той. І повідав, що приймають його заготівельники на цій «точці» по 9 гривень за кілограм. Тож минулого дня він зібрав і здав ягід майже на сімсот гривень, сьогодні, мабуть, буде не менше.
Зізнаюсь, я був здивований, адже вперше побачив, що на базнику, або як його ще у нас на Поділлі називають трав’яниста чи собача бузина, на цьому бур’янові, який добре приживається й рясно врожаїться на смітниках, узліссях і підлісках, роблять бізнес. Пам’ятаю, в дитинстві нас старші попереджували, що ягоди цієї рослини є отруйними і чіпати їх руками — боронь Боже, що це диявольське творіння і його садить дідько, який може і сидіти під ним. А ще, про сільських безгосподарників, марнотратників і ледарів говорили: «Та в нього і хати за базниками не видно»…
Мої розмірковування перервав той же незнайомець, який, зайнявши чергу на зважування та здачу товару, вирішив продовжити наше спілкування. Й розповів, що проживає зі сім’єю у Кам’янці, працює на меблевому виробництві, дружина — продавчинею, а в селі залишилися батьки. Ще не зовсім старі за віком, але мають купу різних хвороб, тож доводиться до них часто навідуватися. Коли мати перенесла мікроінсульт, а тато упав з яблуні й має тепер проблеми з рукою, хоч як не впиралися, але були змушені залишити більше половини, що подалі від хати, у видолинку, городу. Тож уже другий рік на цій площі досить файно плодоносить… базник, плоди якого нині стали такими затребуваними. На них, за підрахунками мого співбесідника, він заробить тисячі дві гривень, не менше.
Відтак, включивши калькулятора на екрані смартфона, чоловік порахував: за оранку 10 соток городу трактористу потрібно заплатити 350 гривень, весною за боронування чи фрезування мотоблоком плюс ще 300 гривень, на нітроамофоску (город вже давно не бачить гною, який став у селі чи не на вагу золота, адже худобу мало хто тримає), за засоби захисту від бур’янів та колорадських жуків — ще стільки ж, для того, щоб кілька разів поїхати з дружиною з міста до села і допомогти батькам посадити бараболі, посапати, підгорнути, зібрати врожай, у півтисячі не вкладешся. Словом, як не крути-не верти (це не враховуючи затраченої сили, втраченого здоров’я), потрібно не менше двох тисяч гривень.
— Ті ж гроші я зароблю на базникові, за які зміг би купити пів тонни картоплі, яку в селі восени продавали навіть по 4 гривні за кілограм, не бувши, як кажуть, ні клятим, ні м’ятим, — резюмував чоловік, обґрунтовуючи альтернативу вирощуванню картоплі.
На завершення нашого спілкування розповів короткий анекдот.
— Запитав малий у батька, що таке альтернатива?
— Складно пояснити в двох словах, сину. Ось наприклад: ти працював на заводі, заробив певні кошти і переїхав у село. Ти купуєш десяток яєць і виводиш із них курчат. Годуєш їх, поїш, доглядаєш за ними, вони підростають і починають нести яйця. А ти їх в інкубатор, і ось ти вже маєш тисячу курчат. Ти їх доглядаєш і ось — уже тисяча дорослих курей. Ці кури починають нести яйця — і ти вже крутий фермер! І тут повінь — і всю твою ферму змиває, все здохло.
— Тату, а де альтернатива?
— О! Альтернатива: качки, синку, качки.
І прикро, і сумно, і боляче, але для сотень, тисяч наших співвітчизників альтернативою бульби, круп’яних культур, різної городини невільно стає …базник. З року в рік все більше і більше залишаються пусткою сільські хати, все частіше старенькі дідусі і бабусі, чиї діти повиїжджали на заробітки на чужину, залишають для себе кілька соток чорнозему на кілька мішків картоплі і грядки, скільки ще в змозі обробити, а решту віддають у розпорядження бур’янам. Такі обійстя бачив у десятках сіл Кам’янеччини, й не тільки.
Та не лише в ціні цьогоріч був базник, а й чорна бузина, якої теж на Поділлі, хоч греблю гати. Гарно вона росте й плодоносить щороку не тільки на придорожніх лісосмугах та окописьках, а й у садах, де старі фруктові дерева зрізані на паливо, молоді не посаджені, ось їх місце під сонцем і посідають ці чагарникові рослини, ягоди яких заготівельники купували по 18-20 гривень за кілограм. Один знайомець зізнався, що на бузині цієї осені заробив у разів п’ять більше, ніж на яблуках із власного саду, які у селі приїжджим бізнесменам здавав по … 80 копійок. Уявляєте,
10 кілограмів парасольок плодів бузини в грошовому вимірі еквівалентні …
12 ящикам яблук (скільки ж то праці потрібно було докласти аби їх виростити і зібрати), або щоб купити буханець хліба необхідно продати той же ящик яблук, чи … два кілограми базнику, або кілограм бузини. Проїдьтеся, пройдіться сьогодні нашими подільськими селами і побачите (після опалого листя), скільки ще залишилося на деревах незірваних яблук, скільки їх валяється незібраними на землі під деревами, які стали нікому сьогодні непотрібними.
Чи є вихід із ситуації, з якою нині стикаються селяни, чи є альтернатива базникові і бузині (звісно, не з доброї волі) на залишених і запущених городах і садах? Не секрет, що сільські території катастрофічно спустошуються, молодь, у пошуках кращої долі, місця під сонцем виїздить у міста, на заробітки в близьке і далеке зарубіжжя. За такої міграції втрачаються зв’язки з селом і мало хто вже хоче повернутися до рідних домівок і займатися сільським господарством. Нині на Кам’янеччині (за старим поділом до 2020 року) в 122 населених пунктах проживає майже 63 тисячі сільчан, або на 20 тисяч менше, у порівнянні з 1991 роком, із яких майже 25 тисяч мають статус пенсіонерів. Тож звісно, що далеко не всі вони, зважаючи на вік і здоров’я, спроможні обробити 40 чи 50 соток городу.
Пригадуються передвиборні програми багатьох кандидатів у депутати сільських, районних та обласних рад, на посади голів ОТГ як минулорічних, так і поза- і позаминулорічних місцевих виборів, які рясніли обіцянками створити для селян, у тому числі й для пенсіонерів, «земний рай», організувавши в селах кооперативи, з невеликими МТСами й які допомагали б людям займатися вирощуванням, збором та переробкою плодоовочевої продукції, нішових сільгоспкультур, побудувати міні-консервні та молочні заводи. І де обіцяне? Принаймні, в Кам’янець-Подільському районі реалізації, як таких, не бачив. Якби вони функціонували, то селяни могли б їм віддавати в оренду отой надлишок необроблених городів для вирощування, скажімо, квасолі, яка завжди в ціні, моркви чи буряків, вартість яких наразі на ринках, через малу кількість виробленого, 12-15 гривень за кілограм, гарбузів, кабачків, дикого жита-спельти, різноманітної органічної продукції. Нині, практично, жоден фермер у районі не вирощує картоплю (але під вільними парами сотні, тисячі гектарів незадіяних селянських городів), тому й, знову ж таки не дивно, що заполонили цим овочем кам’янецькі ринки фермери з Тернопільщини, які й встановлюють свою цінову політику — 6-9 гривень за кілограм.
Щодо плодово-ягідної продукції: більшість жителів не лише Кам’янеччини, а й сусідніх районів ще пам’ятають, як свого часу на теренах нашого краю у чималих масштабах її переробляв консервний завод, пізніше ВАТ «Адамс», яким багато років досить успішно керував заслужений працівник сільського господарства України, кавалер ордена «За заслуги» ІІІ і ІІ ступенів, нині покійний Адам Яхієв. Колишня завідувачка відділу кадрів підприємства Галина Кваснюк пригадує, що в старі добрі часи на виробництві у сезон працювало більше тисячі жителів району та міста, які виробляли понад 120 найменувань різноманітних плодоовочевих консервів, сировина для котрих вирощувалася як на ланах сільгосппідприємств, так і селянами-одноосібниками на власних городах. А головний інженер «Адамса», теж вже у минулому, Василь Воронюк додає, що підприємство працювало навіть у три зміни і за добу переробляло по 800-1000 тонн яблук, які приймалися як від господарств, фермерів, так і від сільчан майже до настання морозів за досить пристойними цінами.
Прикро, що таке підприємство як «Адамс», свого часу одне з найбільших у своїй галузі в Україні, почило в Бозі, зникли з прилавків магазинів його смачні, натуральні і якісні консерви, сотні людей змушені були шукати інші місця роботи, а сільські мешканці через безвихідь продавати за безцінь вирощену непосильним трудом продукцію, яка відправляється за межі району, а то й регіону, для подальшої переробки. Думаю, від такої бізнесової оборудки навряд чи щось поступає до бюджету новостворених територіальних громад.
Тому, в цьому переконані колишні фахівці «Адамса», з якими довелося поспілкуватися, завод можна реанімувати, дати йому друге дихання, підняти з колін і відродити випуск продукції. Сировини для цього в нашому Подільському краї, більш ніж достатньо. На мій погляд, зробити це можливо за сприяння насамперед у залученні інвесторів, можливо й втручання (хоча підприємство є вже приватним, але будувалося за державні кошти, наші з вами), керівництва новоствореного великого Кам’янець-Подільського району та області, депутатів районної, обласної рад. Посильне плече допомоги могли б підставити й народні депутати України, обрані від Хмельниччини. Задля інтересів подолян, держави в цілому…
Василь ДОБРОВОЛЬСЬКИЙ.
Gismeteo 
