Думаю собі: а якби я сама жила? Як от моя 80-річна сусідка, яка уже десять років вдова. Тяженько їй дуже, діти далеко. Поки вибере попіл, наносить дров до хати, розпалить, то вже геть втомиться. І так у всьому…
Так, самому дуже зле. Навіть тому, що пенсія одна. А ми таки вдвох із дідом, маємо разом 5100 гривень пенсії щомісяця (і — 70 років трудового стажу на двох!). Гідно оцінили нашу працю, правда ж? Робили з ранку до смерканку, і от нам держава віддячила. Втім, з першого грудня дідові підвищили пенсію — аж на… 21 гривню. Але ми таки потішилися, бо за ці гроші якраз ще одну буханку хліба можна купити. А до хліба що ще треба? О, багато чого: і сала, і м’яса (хоча б зрідка), і молока, і масла, і сиру, й олії, й крупи якоїсь. І риби часом хочеться — обоє з дідом любимо смажений хек. Колись він копійки коштував, а нині хіба тюльку за ці гроші купиш. І то грамів 300…

Від цін теперішніх справді можна зомліти. До магазину ліпше не йти. Як подивишся, скільки, приміром, літр олії коштує — точно заплачеш. Так, ніби вона із заморських країн привезена. Тому тюлька з цибулею до печеної картоплі мусить смакувати найкраще. Так і живемо. Про хліб з маслом до чаю здебільшого лише мріємо. Як і про справжній чай, до речі. Тож заварюємо різні бур’яни, які самі й сушимо. І переконуємо себе, що то лише на користь.
А як інакше таке життя витримувати? І не кажіть мені, що в селі ще нема біди! Так, зовсім голодувати, може, й не будемо, бо у погребі завжди є картопля, буряки та морква, квашені помідори й капуста. У кого є кури (ми тримаємо шість чубарочок), то ще кілька яєць є на тиждень. Про корову не кажу, бо їх на все наше село залишилося з десяток. Ось і все, що може мати пенсіонер у селі. Але на картоплі довго не протягнеш, деколи й інші харчі треба купувати. А на це потрібні гроші. Ось і знову — залишається тюлька…
Лишень на медикаменти щомісяця мусимо витрачати до тисячі гривень. І в мене, і в діда високий тиск. Маю ще бронхіальну астму, артрит (усі пальці повикручувало). Тому без таблетки нічого робити не можу. У діда ще й серце хворе, постійно на ліках. Та те серце ніколи здоровим і не буде, бо щоразу ціни на ці самі ліки викликають таку шалену тривогу, що задихатися починаєш!
Восени купили дві машини дров, заплатили 11 тисяч гривень — якраз наші пенсії за кілька місяців. Порубали, правда, самі, ще й син допоміг. Палимо в одній грубці, аби, як кажуть, не закостеніти. Ходимо в хаті у камізельках, шитих валянках. Я хусткою голову зав’язую, бо аж вуха від холоду викручує. То в кухні й ще одній кімнаті дух, як кажуть, є. А всі інші кімнати — холодні, уже й сирістю і цвіллю чути.
Ось такі наші «теплі» пенсіонерські будні. Та могло б бути ще гірше. І знаєте чому? Якби років тридцять тому, коли проводили до хати газ, викинули грубки. Дід, між іншим, казав так зробити. Але подумали, порадилися, та й лишили. А кому вони заважали? Бо наші сусіди (через хату) таки додумалися викинути грубки! То що, думаєте, мусили згодом мурувати нові! Так от, наш комфорт закінчився. Ще два роки тому, коли зовсім перестали гріти хату газом. Лиш їсти готуємо на газовій плиті і — все. 15-20 кубів напалюємо за місяць, то можна миритися. І світла десь 60 кіловат — зайвий раз лампочку не вмикаємо, сидимо, як кроти.
Вода, слава Богу, своя в колодязі, то хоч за неї платити не треба. Ні одягу, ні взуття не купуємо. Доношуємо пальта, куплені ще до пенсії. Ой, ні, дідові недавно куртку якусь на синтепоні, купили за 800 гривень, бо зовсім вже обносився.
Якщо чесно, то часом соромно з дому виходити у тому пальті, яке я маю. Та й чоботи могли би бути кращими. Але я втішаю себе, що, мовляв, не дівчина на виданні, тож хто там на мене дивитиметься? Головне, кажу собі, не усміхатися широко. Щоб не було видно мій беззубий рот. Так, зубів у мене практично нема. Жувати немає чим. Та я вже махнула рукою — аби не боліло. Якось уже дотягну. Мій дід поставив аж дві пластини (віддав більше трьох тисяч!), то, думаєте, набагато краще? Щоразу, коли їсть, дуже пильнує, бо боїться ними вдавитися. І коли сміється, то, здається, може проковтнути.
Ніби й звикла за роки своєї пенсії до такого життя. Ніби вбулася. Та іноді, коли, обідаючи, вкотре починаю розмочувати у борщі хліб (щоб м’яким був), бере мене великий жаль. Бо я іншою свою старість бачила. І не думала, що жуватиму яснами. Як моя бабуся, у якої був лише один зуб. Але ж вона була ще 1902 року народження! А я на 50 років від неї молодша! Так що ж змінилося за ці роки? Ні, змінилося: маємо мобільні телефони. І це великий плюс, бо з родичами можеш розмовляти, коли тобі треба. Проте немає тепер у нашім селі листоноші. Приїжджає на кілька годин якась пересувна бригада два рази в тиждень. Привозить газети, пенсію, товари якісь можна замовляти. І ось усі криві, вибачте, глухі, напівсліпі старики мусять шкандибати до центру, аби отримати пенсію чи забрати газету. За цей час ще треба встигнути заплатити за світло та газ. Усе дуже бігом, старим людям важко. А ще важче від того, що не приходять уже до них листоноші з пенсією, газетою, із замовленими товарами. Це було для нас, як сонячний промінь у похмурий день. Тепер і це світло загасили…
Ще повернуся до грошей. З кожної пенсії обов’язково мусимо відкласти якусь суму. Завжди хочемо більшу, але відкладаємо скільки вдається. На чорний день, звісно ж. Раптом, не дай Боже, трапиться важка слабість! Треба, щоб хоч якась копійка була, бо перед дітьми прикро, що вік прожили, а тепер безпомічними стали. Ще свій тягар вішати на них? Або ж, як кажуть, на смерть. З дідом часом сумно жартуємо: краще відразу на смерть. Бо ж якщо ще на хворобу, то подвійні витрати…
От і думаю собі, чому так важко й принизливо в нашій державі бути пенсіонером? Пече образа, що на схилі літ не можемо жити по-людськи. Одне слово, виживай, як можеш. А якщо не можеш?…