Те, що все у нас дорожчає, відомо. Але «все» зростає в ціні поступово. Тарифи ж… То Нацкомісія шокує одноразовим шестикратним стрибком вартості газу, то щопівроку підвищуватиме ціну на електрику, аби врешті вона подорожчала учетверо. Нещодавно в Хмельницькому в півтора-два рази зросла квартплата та вивіз сміття. Дійшла черга й до перевезень. 5 липня на сайті міської ради оприлюднено проект рішення виконавчого комітету Хмельницької міської ради «Про встановлення тарифів на транспортні послуги по перевезенню пасажирів у місті Хмельницькому в міському пасажирському транспорті загального користування». Що матимемо? Проїзд у автобусах і маршрутках здорожчає на гривню, у тролейбусі — на п’ятдесят копійок. А у разі запровадження електронного квитка вартість проїзду може сягнути шести(!) гривень в автобусі — в півтора раза та чотирьох гривень у тролейбусі — на шістдесят відсотків! З питання вартості проїзду ми розпочали розмову із заступником міського голови Андрієм БОНДАРЕНКОМ.

За своїм характером і покликанням керівник СТОВ ім. Шевченка Сергій Шаповалов — новатор. У нього оригінальні погляди на все: обробіток грунту, організацію господарства, тваринництво та рентабельність.
Землю тут не орють, а дискують. Така технологія називається міні-тіл.
До того ж, Сергій Васильович завжди відкритий до спілкування. Гріх не завітати до такого чоловіка у гості і не розповісти про його напрацювання.

Вже не вперше на шпальтах «Подільських вістей» «листуються» підполковник у відставці Є. Лепьохін та посадовці Старокостянтинова. Шановного ветерана турбують комунальні проблеми міста; чомусь особливо не дає йому спокою план будівництва олійного заводу. Хоча, здавалося б, сучасне виробництво – це робочі місця, надходження до бюджету, можливість втримати людей у місті, аби вони не віялися світами в пошуках «довгої гривні». Цього разу свій лист наш дописувач розпочав із іншої проблеми:

Моя рідна тітка, тікаючи з села до Львова на навчання, мовила: «Не хочу коровам хвости крутити». Й так абсолютна більшість із нас — тікала в міста в пошуках кращого життя. Пригадайте, містяни: всі ми жителі великих населених пунктів у першому, можливо, другому, на крайній випадок — лише третьому поколінні. Це підтверджує й статистика. В 39-му році на Хмельниччині в селах проживало 88,3 відсотка населення! Край був повністю аграрний. Затим розпочалася урбанізація: люди виїжджали в міста, прагнучи добробуту. За даними головного управління статистики у Хмельницькій області, після війни, в 50-му році, містян  налічувалося лише десять відсотків, в 59-му — вже майже двадцять, в 70-му — чверть, 79-му — понад третина. А ось у 2002 році селян стало менше, ніж жителів міст: 49 відсотків на 51. Нині ж на Хмельниччині в селах мешкає 43,3 відсотка громадян. Якщо говорити про Україну загалом: наразі в сільській місцевості проживає менше третини населення; сто років тому — понад вісімдесят відсотків.
Отже, ми споглядаємо цілком природне прагнення людей мігрувати туди, де їм видається життя кращим. Цей процес невідворотний, якщо умови життя «десь» кращі, ніж «тут».

Цю просту прадавню істину, що тримає з покоління в покоління хліборобський рід, Микола Григорович Байчак родом із села Ясенівка, що на Ярмолинеччині, без перебільшення всотав ще з молоком матері. Зізнається, хоч як не просто доводилося виживати родині, в якій без батька підростало четверо дітей, не голодували ніколи. Кожного мати змалечку привчала до совісної праці на своїй землі, обирати й торувати власний життєвий шлях. Вони добре збагнули цю мудру науку і тепер передають її уже своїм нащадкам.