Десятиліття хмельницьке летовище занепадає. Роками воно простоює, перетворюючись на пустку. Обласна рада, яка ним опікується, щороку виділяє мільйони гривень з бюджету, але гроші «проїдаються», тим часом аеропорт продовжує руйнуватися. І все це на тлі того, що тисячі, десятки тисяч подолян щороку змушені їхати до Києва чи Львова, аби полетіти на відпочинок до Туреччини чи Єгипту. Дехто (це стало особливо актуально після введення безвізу), аби помандрувати та побачити Європу, змушений їхати аж до Варшави, звідки лоукостом можна долетіти до майже будь-якого куточка континенту.

СГК «Улашанівський» орендує землі на території колишнього місцевого колгоспу. Ріллі має у своєму розпорядженні у два з половиною рази менше від свого попередника, але вал зерна збирає більший, ніж той. Чому так, зрозуміло. Завдяки високій урожайності. Поміркуйте самі: пшениця дала 75 центнерів, ріпак — 40, соя — 30, а кукурудза на окремих ділянках взагалі перевершила всі сподівання – 150 центнерів з гектара у бункерній вазі і 125 у сухому зерні!   Фантастичні результати! На півночі Хмельниччини, на болотистих поліських ґрунтах, пісках і супісках!

Той день чомусь видався багатим на разюче контрастні враження. Шкода, що з оцими болючими контрастами нам, українцям, доводиться стикатися дедалі частіше. Але хіба може бути в нас по-іншому? Риторичне запитання. Проте – маємо те, що маємо.

Якщо поглянути на законодавство, то Україна вкрай соціально спрямована держава. Влада наплодила за роки незалежності пільговиків стільки, що за цим показником ми, мабуть, попереду всієї планети. Майже половина населення, якщо враховувати пенсіонерів, користується якимись преференціями. Навіть найбільш соціалістичні (в гарному розумінні цього слова) країни Скандинавії повинні нам заздрити — пільговиків у нас аж за край. З цієї точки зору в Україні — вже соціалізм. А поглянути з іншої — через гаманець, то вже комунізм наближається: бо грошей катма, як і обіцяли більшовики.
І в людей, пограбованих тарифами, коштів бракує, і в держбюджеті, обтяженому соціальними виплатами, не вистачає. То й влада вирішила монетизувати пільги. Ні, справа це правильна, бо, до прикладу, міський пенсіонер хоч щодня може користуватися правом на безкоштовний проїзд. А що сільський? Як сказала колись одна бабця з Ізяславщини, я того тролейбуса лише у телевізорі бачила. Про те, що користуватися ним, — немає й мови. Тому роздати гроші всім, незалежно від місця проживання, — річ справедлива. Але чому цей тягар мають нести місцеві бюджети? Держава вигадала пільги — має їх фінансувати. Як казали колись у дитинстві особливо талановитим форвардам, який забамбурював м’яча повз ворота у кущі: «автор — за твором».

До редакції газети «Подільські вісті» надійшов лист із  села Кременчуки Красилівського району. в ньому селяни (М. І. Андрощук, З. І. Данилюк, О. П. Болкун, М. М. Гиляка, О. П. Скоропадська, Ф. І. Макарук та інші) розповідають про те, як їх ошукали та не розрахувалися за здане ними молоко.
Звісно, наші люди звикли довіряти одне одному, тож відповідних письмових угод на цю оборудку в них немає. Є лише усна домовленість. А відтак, вони шукають заготовача молока вже кілька років (до речі, його телефон «поза зоною»).