“Мій дідусь протягом свого життя у колективну спілку не поспішав. Чомусь не вірилося, що “хто був ніким, той стане всім”, – ділиться болючими спогадами Олександр ГРИЦЕНЮК. – У 1933-му йому виповнилося 45, вистачало і досвіду, і здорового глузду, щоб не купитися на колективну авантюру. І приклад не забарився: колективізовану землю не було чим орати і, тим більше, засівати. Запах голоду розпочався ще восени 1932 року. Відібрана у господарів худоба гучно ревіла, волаючи про допомогу, та не в кращому стані опинилися люди. Реквізоване восени зерно вивезли, і всі харчувалися, в основному, овочами. Передбачливі люди, котрі щось та й приховали, не могли змолоти ні борошна, ні крупи. Голодні, здавали одне одного, а організовані для цього продзагони перевертали все догори дном у пошуках схованих запасів. Спеціальними шомполами вони проштрикували подвір'я, хліви та городи.

 Крім дружини Ольги Савівни, дідусь мав двох дітей: п'ятнадцятирічного Петра і Ганну, якій було десять. До революції Іван Михайлович Маснюк з дружиною мали три десятини поля і присадибну ділянку у 0,27 гектара. Крім того, були коні й різна худоба. Нова влада забрала все.

Впродовж літа 33-го все частіше зустрічалися люди настільки знесилені, що не просили словами, очима благали допомоги. Та навколо були такі ж знедолені, а то й приречені. Їли все, що рухається, у баланду додавали корені, лободу, листя.

Поруч із хатою дідуся проживала жінка з донькою. Дівчинка була ровесницею Ганни. Щось не склалося в сімейному житті сусідки, а без чоловіка в селі важко, дуже важко. Коли сусідка, записавшись у комуну, ще отримувала миску-дві баланди, то дитина повністю перейшла під опіку бабусі. Дівчинку звали Мотрею. Якщо Петро з Ганнусею сяк-так відвідували школу, то Мотря до школи не ходила. Щоранку це дитя приходило до бабусі Олі й просило будь-якої роботи. Мотря не просила їсти, вона хотіла заробити, бо пізнала біду із самого дитинства. Цілий день вона поралась із бабусею Олею. Город Маснюків збігав до річки Ушиці, і Мотря часто поливала грядки, черпаючи воду просто з річки. Зате сідала їсти разом із її дітьми на рівних правах.

Осені чекали, як манни небесної. Овочам не давали вирости. Колоски зривали ще зеленими. Але з кожним днем надія перетворювалася в упевненість. З Божою поміччю здолали 1933-й. Війна забрала сина Петра і зятя Володимира. Ольга Савівна померла в 1965 році, а Іван Михайлович – у 1974-му в 82-річному віці. В рік Олімпіади відійшла й Ганна”.

Прикро, що випробування переслідують Україну й сьогодні, і дуже прикро, що сподівання наші лише на Бога.