Багато минуло літ з того часу – понад пів століття, а Василь Григорович і досі достеменно пам’ятає, як напередодні нового 1967 року Ганна Гніздовська, вчителька української мови і літератури Зіньківської середньої школи на Віньковеччині, оголосила, що учень 7-В класу Васько Ковальчук написав найкраще твір на новорічну тематику і став переможцем загальношкільного конкурсу.
Згодом, побачившись із Василевими батьками, Григорієм Тимофійовичем і Євдокією Максимівною, вчителька сказала: «Талановитий у вас син, ерудований, начитаний, я завжди в захваті від його наполегливості у досягненні своєї мети, енергійності, якої в нього аж «зашкалює» й вистачає і на на- вчання, і на спорт, і на заняття музикою та малюванням, тож із такими задатками багато досягне у житті». Як мовиться, пророчими стали слова досвідченого педагога.
Всі ми приходимо у цей світ, істина беззаперечна, для любові і добра, для того, щоб змінити його на краще, зробити затишнішим і добрішим. Тим самим творимо історію. Кожен по-своєму, але кладе власну цеглину в її грандіозну будову. І професор Василь Ковальчук належить саме до таких людей, які своє життя будують чітко і спрямовано, сповідуючи принцип, якого ще нікому не вдавалося спростувати: лише праця, наполеглива праця і високий професіоналізм можуть привести до успіху і визнання. А ще зі шкільних років затямив настанову батька – багаторічного керівника успішного агроформування, що завжди потрібно бути рішучим і сильним, адже саме таких поважають, виокремлюють як особистість з-поміж інших, обирають ватажками.
Тож не дивно, що вже у старших класах завдяки своїм багатогранним здібностям, у тому числі і в першості у навчанні, Василь став беззаперечним лідером серед ровесників. За його безпосередньої участі у Зіньківській школі було створено футбольну команду, де його обрали капітаном, вперше у районі – вокально-інструментальний ансамбль «Веселка», в якому грав на гітарі. Усі свої лідерські якості він сповна застосував, ставши студентом інженерно- механічного факультету Кам’янець-Подільського сільськогосподарського інституту. Вже з першого курсу брав активну участь у громадському житті вишу, занадто спортивному, неодноразово виборював перші місця як на місцевому, так і обласному рівнях у змаганнях з важкої атлетики (штанга), тенісу, і, звичайно ж, футболу. У 1973 році створив у рідному Зінькові футбольний клуб «Фортуна», залучивши до участі в ньому понад три десятки сільських юнаків. Клуб, яким опікується й донині, є неабиякою гордістю зіньківчан.
Відтак, після отримання диплома інженер-механіка, працював за фахом у Кам’янець- Подільському районному об’єднанні «Сільгосптехніка», служив в армії, був на різних керівних посадах в органах політичного управління Кам’янеччини. Важливою віхою у його житті стала участь у керівній команді Кам’янець-Подільського радгоспу-технікуму – господарство, яке очолив, вдалося, як кажуть, не лише підняти з колін, а й вивести в одне з успішних у районі.
Та з особливою повнотою розкрився талант фахівця нової генерації, успішного менеджера та науковця на посаді директора коледжу Міжрегіональної академії управління персоналом (МАУП), яку обіймав впродовж майже двох десятиліть. Щоб розширити професійний фах, дотримувався принципу безперервної освіти – закінчив економічний факультет Кам’янець-Подільського сільськогосподарського інституту, Київський інститут політології і соціального управління, аспірантуру Національного аграрного університету, отримавши вчений ступінь доктора філософії в галузі економіки, звання професора, академіка Міжнародної академії наук екології і безпеки життєдіяльності. І нині професор Ковальчук пишається тим, що багато колишніх випускників очолюваного ним закладу досягли вагомих успіхів у своїй роботі, стали провідними фахівцями. При цьому не полишав зв’язків з рідною альма-матер (на все вистачало енергії): співпрацював на кафедрі менеджменту і адміністрування Подільського аграрно-технічного університету. У його творчому доробку чимало теоретичних і практичних надбань з управління виробництвом, соціальними процесами в сучасних колективах.
Розповідь про нашого героя була б не повною, якщо не сказати про багаторічне захоплення ним живописом, що він є учасником багатьох художніх виставок, його картини містяться у громадських і приватних колекціях України, Польщі, Італії, США, а його міська квартира взагалі перетворилася на картинну галерею з майже сотнею справжніх витворів художнього мистецтва.
Уже вийшовши на заслужений відпочинок, професор Василь Ковальчук нещодавно видав на гора ще одну досить солідну працю, над якою працював впродовж кількох років, – художньо-документальне автобіографічне ілюстроване видання з промовистою названою «Пасіонарій». Чому саме так назвав цей твір, як пояснює у передмові до нього сам автор, тому що сам себе відносить до людей енергонадлишкового типу і впродовж усього життя нічого з цим не може вдіяти. В книзі-сповіді на понад п’ятсот сторінках йдеться про життєвий шлях пересічної людини на зламі століть, про долю окремої особистості, починаючи від перших вражень світосприйняття, формування життєвих цінностей, характеру, до осмисленого вибору життєвого шляху. Розкривається особистий погляд на тему дітей і батьків, сутність людських взаємин, оволодіння професією, відданість захопленню, прагнення реалізувати себе в сучасному суспільстві. Це свого роду і книга-енциклопедія про рідний край, історію вічного Зінькова.
Відлинули у далеч роки. Як журавлі. Один за одним. Прожито чимало, але прожито з гідністю і користю. Дасть Бог, цьогоріч відзначатиме свій 70-річний ювілей. «Труди і дні» його повновагі, як зерна у дозрілому колосі. Зароненим у ґрунт розмашистим і життєствердним рухом сівача мудрого, доброго, вічного вони проростають і колосяться, множать світло і добро. Якщо озирнутися, то можна помилуватися на плоди своїх праць: чесних і гідно вихованих спільно із дружиною Світланою Олександрівною сина Олега, який нині зі зброєю у руках мужньо захищає цілісність і незалежність України; сина Вадима, який, на жаль, нещодавно раптово відійшов у вічність; онуків Даринку і Миколку, на щирі слова подяк від сотень своїх колишніх вихованців, яким допоміг опанувати необхідними для життя знаннями, власноруч спорудженим затишним будинком і виплеканим садом неподалік сивочолого Дністра. Та не так часто, як би того хотілося, доводиться Василеві Григоровичу посидіти на його крутосхилах з вудочкою, попоратися у саду чи городі — все це у вільний від роботи час, роботи громадської, адже він започаткував нову сторінку свого життя, очоливши ветеранську організацію Кам’янеччини. З великим багажем життєвого досвіду і притаманною ним енергією, недаремно ж вважає себе пасіонарієм.
Gismeteo 
