Курси валют

Хмельницький голова Олександр Симчишин, після громадських слухань та обговорень, призначив на посаду начальника міського управління освіти 35-річного Романа Миколаїва, історика, претендента на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук, автора багатьох книг, присвячених українській культурі. Особистість нового очільника спрямувала на нього активну публічну увагу. У духовно-світоглядних пріоритетах Романа Миколаїва опоненти побачили загрозу вільному становленню юних хмельничан, зокрема, в питаннях релігійної етики.

Втім, в інтерв’ю та публічних виступах нинішній керівник хмельницької освіти підкреслює головне: його світогляд — українська національна ідея, українське державництво. У важкий для держави час саме патріоти з чітко сформованою національною позицією мають докладати максимум зусиль, аби наша держава стала міцною і невразливою до всіх антиукраїнських викликів. Як ззовні, так і всередині країни. І формуванням особистості патріота, громадянина має займатися насамперед школа, освіта загалом.
Роман Миколаїв — хмельничанин, з відзнакою закінчив Кам’янець-Подільський пе- дагогічний університет, історичний факультет, претендент на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук, автор ряду книг, присвячених українській культурі, зокрема автентичного (дохристиянського) світогляду. Має досвід роботи у вищих навчальних закладах Хмельниччини і Тернопільщини, головного спеціаліста управління сім’ї, молоді та спорту Хмельницької облдержадміністрації. Безпартійний. Одружений, виховує двох синів-школярів.
Які головні точки докладання зусиль керівника освітньої галузі обласного центру? Про це Роман Миколаїв розповідає читачам «Подільських вістей».
— Насамперед, Романе Дмитровичу, чому Ви прийняли пропозицію Олександра Симчишина очолити міську освітню галузь, адже Ви — науковець, професіонал вищої школи. І ось — повернення до базової ланки освіти. Що Вас до цього спонукало?
— Так, мій життєвий інтерес — це філософія, світоглядні цінності, а саме — давні українські традиції. Мною написана вже не одна книга на цю тему, і це мене завжди буде цікавити як дослідника, історика і українця. Це – моє покликання, насамперед пов’язане з долею мого народу, тому що будь-яка філософія повинна мати практичне втілення. Можна до безкінечності писати книги про те, яким би мав бути твій народ, твоя держава, але якщо ти не сповідуєш цю філософію, то твої книги вкриватимуться пилом на полицях і викликатимуть хіба що інтерес науковців. Тому я вирішив, що пропозиція міського голови є тим шансом у моєму житті, щоб втілити свої переконання як державника. Я вірю, що наш народ збудує врешті-решт сильну, потужну державу, яка не буде просити допомоги, а надаватиме допомогу іншим країнам.
— Що зараз стоїть перед освітою, з чим ви стикнулись на початку управлінської діяльності?
— Це, насамперед, — чергова реформа освіти. Так, у нас кожна зміна влади — це зміни в освіті. Не в кращий бік, на жаль. Що стоїть перед нами сьогодні? Це — декомунізація освіти, тобто надання галузі більшої автономії. Мається на увазі — автономізація шкіл з розширенням їх прав, обрання директорів на конкурсній основі, а не за прямим призначенням начальника управління освіти. Потрібно й управління перебудовувати в сервісний центр, без контролюючого диктату. Зараз розпочинається атестація діяльності міських освітніх закладів. Головна умова: підсумки освітнього процесу, а не те, скільки грошей було зібрано на публічні акції, ремонти і т.д. Тобто, найважливіше – рівень знань учнів.
На жаль, статистика останніх років показує, що цей рівень знижується. І це – проблема не лише Хмельницького, а й загальноукраїнська. Наша навчальна програма перевантажена зайвою освітньою інформацією. Реальна ситуація така: школярі не хочуть ходити на уроки, особливо в старших класах, слухати нецікаву інформацію, в нецікавому поданні. І небажання вчитися — це величезна проблема. Це — проблема комплексна. Програми з природничих наук у нас на рівні 50-60 років минулого століття, вимагає нової якості і викладацька, педагогічна складова. А це пов’язано, насамперед, з низьким рівнем оплати праці, тому вчитель не зацікавлений у саморозвитку.
— А де ж шукати стимули, коли держава перебуває у такій глибокій фінансовій, економічній кризі?
— На моє переконання, у цій ситуації потрібно робити опору на ті кадри, що у нас є, і які здатні, відверто кажу, до самопожертви. Бо інакше втратимо і освіту, і державу. Будемо опиратися й на прогресивну молодь, яка має патріотичне бажання працювати в школі. Маємо ситуацію, коли революційний запал ще не розхолодився, тому освітні волонтери, тобто активні українці, зараз дуже потрібні школі. Тобто, будемо опиратися на ці категорії педагогів і намагатися на рівні міста Хмельницького показати нове обличчя освіти.
— Чи не налаштує така позиція проти вас значну частину освітнього професійного легіону?
— Значить, маю доводити це особистим прикладом. І я переконаний: подібне притягує таке ж подібне. Вже формується команда моїх однодумців. І в цьому маю підтримку міської влади і особисто міського голови. Саме активні і свідомі люди будують свідоме і відповідальне суспільство.
Більш ніж за двадцять років незалежності у нас продовжувала формуватися пострадянська когорта кар’єрних «жерців», які не зацікавлені в змінах, а лише у власному самозбереженні і, по суті, гальмують рух вперед, критикуючи все нове і вороже їхнім переконанням.
До таких «ворогів», очевидно, належу і я, і на мене продовжують сипатись анонімні скарги в міську раду з приводу моїх духовних переконань: язичнику не місце в школі! Але я, тверезомисляча людина, розумів, що мої особисті духовні переконання можуть мати певний резонанс, тому зняв із себе духовні посвяти, зокрема духовний чин волхва Рідної Православної Віри, вийшов з релігійної структури цілком свідомо. Мій духовний світ — не релігійний, оскільки наші далекі предки релігію не робили культом, та й жодні проповідники чужих вірувань тут не зазнавали переслідувань. Тому що людину давні українці сприймали за способом її життя, а не тим, як вона Бога називає. Це і є язичництво, народництво, тобто уміння приймати всесвіт таким, яким він є, це – чистота перед своєю совістю, своїми предками, перед своєю Вітчизною, перед своїм народом. Це — мій світогляд. Релігійний момент має у ньому дуже незначну частку. До речі, у давніх слов’ян «язичником» був носій тієї чи іншої мови. Ми — носії мови, тобто традиції — української, яка має глибоке історичне коріння.
— Повернемося знову в русло освітніх буднів. Дуже тривожить ситуація в профтехосвіті. Що чекає цю галузь після того, як її фактично переклали на бюджетні плечі місцевої влади, але при цьому не віддали відповідних юридичних повноважень? Яка доля училищ різної форми комунальної власності, розташованих в обласному центрі? Чиї вони тепер?
— Що ми маємо на теперішній момент? Є звернення від Міносвіти з пропозицією надати наше бачення процесів укрупнення ПТУ і ВПТУ. Ми розробляємо зараз відповідну концепцію і пропонуємо створити єдиний центр професійно-технічної освіти на базі діючих училищ. Укрупнення відбуватиметься шляхом скорочення посад директорської ланки, чим зменшиться бюджетне навантаження на місто. Але практично це здійснити поки що не можемо, тому що немає відповідного механізму впровадження. Якщо це право буде надано нам, то є ряд напрацювань і з профільної структури профтехосвіти. Є ідея створити в Хмельницькому художнє училище, її висунула художниця і громадська активістка Оксана Мазур.
 Можливо, місто не потребує у такій кількості (умовно кажу) секретарок-референток, квітникарів і традиційних операторів комп’ютерного набору? Профтехосвіта чітко і гнучко повинна реагувати на потреби ринку праці і визначати, в якій кількості і кого потребують місто та регіон. І ще пропозиція, яка надійшла – створення ліцею комп’ютерних наук. В інформаційній сфері молода людина, «айпішник» завжди зможе самореалізуватися, оскільки інформаційні технології розширюються з кожним роком і потребують спеціалістів. Такої фахової профілізації профтехосвіта України ще не має. Хоча український потенціал в інформаційних технологіях у нас величезний. Маємо його реалізовувати.
— Це все можливо розпочати впроваджувати, скажімо, з вересня, аби люди почали бачити зміни, повірили в них?
— Ілюзій щодо блискавичного перетворення я не маю, але маю велику віру і бажання це робити. Я впевнений, що об’єднаються люди, які розпочнуть конкретні позитивні зміни. Бо є найголовніше: доцільність такої співпраці, тобто тверде бажання змінювати Україну, продовжувати нашу Революцію гідності — в свідомості, вчинках, у служінні державі і нації.