Вже напевно школу у Новоставцях Теофіпольського району можна вважати особливою реліквією. Бо таких, що «пережили» 130 (!) років, у нас на Хмельниччині – одиниці. Аж не віриться, що історія освітнього закладу сягає у таку глибоку давнину.

У 1886 році на кошти місцевих парафіян у селі було відкриту однокласну церковну школу. І священнослужитель, який став ініціатором її відкриття, був єдиним учителем. Дещо пізніше, у 1909-14 роках, тут вже створили два класи, і почали готувати вчителів. Після революції започаткували чотирирічне навчання, а з 1924 року – семирічне. Відомі лікнепи (ліквідація неграмотності) також вплелися в історію школи, де у ті часи навчалося 270 учнів. І у 1934 році школа у Новоставцях набула статусу середньої.
У передвоєнний час тут було створено 13 класів, у яких навчалося 384 учні. Назавжди вписана у біографію школи війна, що вирвала з улюбленої  професії багатьох педагогів, яким по тому вже не судилося глянути у вічі своїм учням. Лише у жовтні 44-ого Новоставецька школа відчинила свої двері для змучених війною «переростків», для чоловіків у солдатських шинелях, які, попри все, не втратили жаги до знань.
Як не дивуватися, що у приміщенні з понад столітньою історією все та ж дерев’яна підлога, ті ж міцні стіни. Проте учителі кажуть, що і дух тут особливий. Наче у той спільний заміс на першу школу і справді влилося стільки людського добра та міцності, що вони й допомогли витримати найсуворіші «буревії».
Проте добра, світла, позитиву додавало своїй улюбленій школі кожне покоління  і педагогів, і вихованців, і благодійників. У 1986 році з ініціативи великого господарника Василя Корнійовича Шуляка, за кошти місцевого колгоспу поряд звели нову простору будівлю. Але й про колишню не забули – відремонтували, додали «есте-
тики», та бережуть свою родзинку, як називає її нинішній директор Євгенія Дем’янова, і тепер. За останні три роки, відколи школу очолила Євгенія Сергіївна, тут з’явився новий спортзал та інвентар, актовий зал. Змінилися коридори, класи. З усіх куточків, як кажуть, війнуло творчістю. Директор з вдячністю згадує людей, котрі завжди подають руку допомоги, — Героя України Василя Петринюка, голову Теофіпольської райради Андрія Петринюка, керівника сільгосппідприємства Володимира Прокопчука, представників ГО «За конкретні справи» і народного депутата Андрія Шиньковича, голову села Анатолія Вальчука, батьків учнів та увесь педагогічний колектив.  
130 річна історія – довгий шлях, але на ньому не повинно бути забуття. Бо лише вдячною пам’яттю і можна перегортати наступну сторінку, в день завтрашній. Тож нагадуванням цієї істини і стали шкільний музей, стенди, присвячені колишнім педагогам і випускникам. Тут дізнаємося про першого директора Михайла Івановича Миронова і його наступників. Про відомого в області освітянина Віталія Мусійовича Шайногу, який теж отримав благословення у велике життя зі стін Новоставецької школи. Про інших відомих випускників – Любов Сіверську, Героя Соцпраці, Миколу Пархомця, професора Тернопільського фінансово-
економічного університету, Бориса Рудого, члена Національної спілки художників, Тетяну Редько, заслуженого журналіста України, Володимира Середу,  радника голови Митної служби та багатьох інших особистостей.
36 років віддала Новоставецькій школі Ганна Романівна Верхогляд, учитель української мови та літератури. Згадуючи своїх старших колег, каже, що майже кожен третій у колективі педагогів був відмінником народної освіти. Петро Стріхар, Василь Середа, Макар Мартинюк, Ніна Довжук – це зразки учительської мудрості, відданості професії, варті наслідування. Недаремно і сама Ганна Романівна та колеги її покоління також з часом  досягли цього високого визнання.
«Наші вчителі завжди засвідчували високий рівень інтелігентності, — каже, згадуючи свої шкільні роки, заслужений журналіст України, гордість школи Тетяна Редько. – У рідній школі нам прищеплювали справжні ідеали — гідності, честі, порядності. Тут не визнавали мажорів, а престижно було мати глибокі знання...»
Сотні колишніх учнів по-справжньому вдячні своїй школі, і недаремно у її поважний ювілей злетілося стільки вихованців, від чого свято стало сімейним і теплим. Якщо у багатьох-багатьох людей, подумалося, не розтратилася любов до рідної школи, отже, таки є у ній щось особливе.