А нині роки летять-летять, хоч те саме дівчисько, Люба Соловей, пробігши понад річкою дитинства з прутиком в руках, так підганяло роки, що й не помітило, що задалеко підігнало, аж за вісім десятиріч.

– Де ж ви, літа мої, тяжкії і щасливії, гарячі та розважливі, заклопотані та незабутні?!.. — запитують уже не великі карі оченята, а маленькі, примружені, запорошені туманом довгої дороги і болями очі-сльозинки немолодої жінки, але — прекрасної душею і серцем.
Ніби вчора соловейко співав, а лелека прилітав…
25 вересня 1937 року в селі Снітівка Летичівського району Кам’янець-Подільської (нині Хмельницької) області в багатодітній родині Василя і Ксенії Солов’їв народилася дівчинка Любочка.
Снітівська школа — цікава й незабутня сторінка дитинства-юності. Чи думала її випускниця Люба Соловей, що незабаром повернеться сюди, до рідної школи, яка стане для неї другою домівкою на майже п’ять десятиліть?
Спочатку працювала в городній бригаді. Потім два роки — завідувачкою дитячим садком. Наступні два роки — завклубом.
Нова сторінка учительського життя розпочнеться в 1968 році, коли Соловей Любов Василівна, після закінчення Уманського педагогічного інституту, стане учителем молодших класів Снітівської школи. До кожної дитини вона мала особливий підхід, намагалася ніколи не образити, уміла вислухати.
Жіноча доля теж прихильно ставилася до темнокосої красуні: подарувала і весілля, і маленьку донечку Оксаночку. Чоловік — Степан Ласій — був доброю людиною, турботливим і люблячим батьком. Та недовгим видалося сімейне щастя: підступна хвороба вимучила його і врешті-решт перемогла. Порятунком була робота, розрадою — доня. Для неї Люба Василівна була не лише мамою й учителькою, а й справжньою феєю, коли шила оригінальні карнавальні костюми. Якось у новорічний вечір так ніхто й не здогадався, що то за бравий гусар завітав на свято.
Згодом на життєвому шляху Люби з’явився ще один Степан — Калиновський, який став для неї і порадником, і другом. На жаль, і він уже відійшов у засвіти.
Рік у рік перший день вересня кликав її до праці Перший дзвоник — життя продовжувалося…
Навіть коли настав час попрощатися з учительською роботою (пенсійний вік, здоров’я, помітні двозначні погляди з боку молодших), вона «жила» школою, виглядала дітей та колег, що йдуть стежкою, тією, що багато років ходила й сама.
А Бог побачив. І того ж року подарував їй мале пташеня, яке викинули з гнізда лелеки (птахи інколи так роблять у посушливе літо, коли бачать, що не прогодують трьох дитинчат). Маленького Бузю доглядали всі: і дочка Оксана, і зять Ігор, й онуки — Дмитрик і Тетянка. Часто можна було бачити, як діти йдуть до школи, а за ними, підстрибуючи, ніби наздоганяючи, поспішає Бузя. Перед порогом школи зупиняється — і стоїть, чекає перерви. Сьогодні це великий гарний птах, усі його знають і ставляться, як до жителя села.
Хто знає, може і ми колись були птахами. Тому й милуємось лебединими зграями, журавлиними ключами, і водночас завмираємо від їхньої чистої високості, до якої нам, людям, вочевидь, ніколи не дорівнятися і не осмислити її.
Серце Любові Василівни — переповнене добротою, і завжди витьохкує солов’їними переливами, недарма ж її прізвище Соловей!
Всі учителі, учні, жителі нашого села з повагою ставляться до неї, дякуючи за невтомну учительську працю, за любов до дітей, до природи, до життя.