Дитячі усмішки, без перебільшення, стали сенсом життя для цієї жінки, яке видалося геть непростим, адже щоразу випробовувало її на міць. Але попри все, вона вистояла, витримала, виплакала… Й рухається далі, бо так потрібна своїм вихованцям і старенькій матері, яка щодня виглядає доньку після уроків.
Зізнаюся, що після знайомства з Ларисою Анатоліївною Сердечною довелося задуматися над багатьма речами в житті, бо направду вона, сама того не підозрюючи, неабияк надихає і стимулює тих, хто поряд. Адже звикла в житті, поставивши перед собою ціль, досягати її за будь-яких обставин, не боячись труднощів. Бо, погодьтеся, за досить короткий час вивчити дві іноземні мови — французьку та англійську — справа геть непроста. Та вона, усміхаючись, каже, що, маючи сильне бажання, можна зробити чимало, не витрачаючи даремно час. Якого, по суті, завжди мало для важливих речей — побути з рідними, наговоритися зі старенькими батьками чи бабусями й дідусями, зателефонувати частіше, — нам так бракує часу на це. Та вона вже давно навчилася його цінувати, бо надто багато довелося пережити…
Лариса Анатоліївна Сердечна народилася у селі Басівка, що на Городоччині, в сім’ї сільських трударів — мати працювала в ланці, а батько — трактористом. Закінчивши Тростянецьку середню школу, вступила до Хмельницького педагогічного училища на факультет дошкільного виховання. Тривалий час молода вихователька працювала в дитячому садочку в рідному селі, а згодом зайняла посаду завідуючої. Вона так полюбила роботу з дітьми, що намагалася викладатися на всі сто, щоб кожен її вихованець відчував себе комфортно в садочку, бо так важливо для найменшеньких і казку створити, і навчити азам науки. Проте талановиту виховательку помітили в школі й запросили працювати вчителем французької мови в Тростянецькій СШ. Лариса, довго не роздумуючи, зібрала речі й поїхала в столицю вступати в лінгвістичний університет, де здобула фах вчителя французької мови та зарубіжної літератури. Пригадує, як, вийшовши на перон вокзалу, стояла розгублено, не знаючи куди йти, бо була геть сама — без знайомих, родичів. «Мама запропонувала поїхати зі мною, та я, подумавши, сказала, що так як ми обидві не знаємо куди їхати, то краще нехай одна торує незвіданий шлях, а інша — чекає вдома», — вже сміючись згадує пригоди в столиці моя співрозмовниця. Але їй щастило по життю на гарних людей, які і дорогу вказали, й добрим словом підтримали.
Та згодом у школах почали запроваджувати в навчальні програми вивчення ще однієї іноземної мови — англійської. Що ж, як то кажуть: треба — значить треба, після розмови з директором вона знову збирається до Києва на навчання на два роки. Пані Лариса, усміхаючись, додає, що все своє життя навчається, але ж як інакше встигати за змінами довкола.
Із неабиякою вдячністю згадує своїх наставників — колег по педагогічному цеху, які ділилися досвідом, наставляли й підтримували. Це, зізнається Лариса Анатоліївна, дуже допомагало в роботі, так вона навчилася грамотно розподіляти час у підготовці до уроків. Їх за майже тридцять років трудового педагогічного стажу провела чимало.
«Зараз у Тростянецькій філії Городоцького ліцею № 2 навчається 48 учнів, ще кілька років тому загалом було не менше вісімдесяти. Та що вдієш, — зізнається вчителька, — намагаємося вкладати в кожну дитину часточку всього кращого, що маємо самі.
Вона постійно в пошуку нової інформації, щось читає й намагається дітей привчати до цього. Зізнається, що книги — це те, без чого не може обійтися. «Я так зачитувалася, що всю ніч могла провести за цим заняттям, аж поки на вулиці не посіріє, — згадує пані Лариса. — Зараз теж багато читаю, особливо повертаюся до класики, багатотомників». А ще дуже цікавилася історією, запам’ятовувала всі важливі події, відомих діячів тощо. Це її світ — який вона наповнює тим, що її цікавить, надихає, захоплює… Залюблена в природу, в те, що творить нашу дійсність — бо ми — маленькі частинки живописного полотна, без яких воно не буде гармонійним і довершеним.
«Ларисо, поглянь, який іній на деревах», — брат Анатолій гукає. «Ми так схожі з ним, бо обоє підмічаємо довколишню красу, яку побачиш лише тоді, коли зупинишся», — додає Лариса Анатоліївна.
Хоч доля до цієї жінки була часом жорстокою, вона витримала чимало та знайшла сили жити далі… Про шестимісячного синочка Богданчика (який тепер під опікою янголів на небесах, світла йому пам’ять) не може говорити без сліз. Усвідомити це й прийняти надто важко… Єдина дитина, єдина надія, єдине маленьке щастя й утіха…
Його оченята знаходить в поглядах своїх вихованців, яких любить безмежно та віддає свою душу — таку світлу, таку відкриту… Щоразу на свята намагається подарувати щось дітям: «Бодай шоколадку покладу на парту, а в них і миттєво настрій підіймається. Не раз і пироги, спечені власноруч, приносила їм на виховну годину, щоб голодними не були».
Це любов безмежна — до життя, професії, дітей. Вона по іншому не вміє, так звикла вже за тридцять років. А ті роки так стрімко усе кудись летять…
Gismeteo 
