У період дорослішання чомусь завжди забувається дитинство. За різними неочікуваними ситуаціями, непередбачуваними випадками, незрозумілими вчинками ховаються лоскітливі миті щастя, які б раді були розкрити обійми для уже дорослих хлопчиків чи дівчаток, але, на жаль, ті закриті для них. І обійми «зависають» на ноті очікування. Єдиними «відкритими» залишаються письменники, які пишуть для дітей. Вони не виходять із зони дитинства. Воно з ними завжди, незважаючи на час і відстань. Тому й радіє дитинство, що живе, що через когось для когось б’ється його серце.

Дитячими очима на світ дивиться й хмельничанка Людмила Савчук, родом із Шарівки, що на Ярмолинеччині. Цьогоріч 1 жовтня їй виповнилося 85 років, але навіть у такому поважному віці вона незгасна, як і полум’я добра та любові у її щирій душі. Поетеса дбайливо ставиться до свого Богом даного таланту – плекати та доносити до кожного дитячого серця відчуття внутрішньої чистоти, шанобливого ставлення до слова і особливо цінного періоду в житті людини – дитинства.
Зустрічаючись із юними прихильниками своєї творчості, а вона в Людмили Павлівни багатогранна, різнотематична, по-дитячому наївна і широкопочуттєва, поетеса втрачає відчуття віку і враз стає маленькою дівчинкою із зернами добра та надії у жмені. Навколо неї збираються дітки-бджілки, сідають у коло і з великим захопленням слухають гумористично-повчальні віршики про цокотливого дятла у лісі, усміхнене сонечко, веселого горобчика, півників-чубастиків тощо. У ці хвилини їхні серця наповнюються світлом, стають схожими на дозрілі соняшники, які голівками торкаються сонця, ловлячи усміхнені золотаві промені, котрі зігрівають душі.
Людмила Савчук у своїй творчості переймається дитячими втіхами, опирається на їхні захоплення, спонукає до вивчення зовнішнього світу. Вона «легким» словом показує, наскільки чарівний світ, скільки у ньому незвичайного.
Пишучи поезію, авторка уявно бере кожне дитяче серце за руку і веде до джерела істинного добра, звідки діти черпають позитивну енергію і гарний настрій.
Пригадую своє перше знайомство із Людмилою Павлівною. Це було в Ярмолинцях, у районній бібліотеці. Я тоді ще працювала редактором освітянської газети «Шкільний світ».
Переступивши поріг книгозбірні, відразу вловила погляд маленької, трішки неповороткої, але дуже люб’язної бабусі. Біля неї зібралося уже чимало дітвори, і вона залюбки з усіма віталася, обіймалася. Здавалося, того дня світ став на годину щасливішим. Привітавшись, вмостилася на стілець і почала слухати поетесу. Відразу відчула, що ця жінка не звичайна, адже мова її була соковита і розповіді такі життєвоправдиві. Але як і годиться митцям, особливо дітолюбцям, Людмила Павлівна акцентувала увагу на їхніх справах – буденних, але сповнених пригод і цікавих випадків. Розповідала про півників, котиків, зайчиків, собачок, їжачків та інших тваринок. Наприкінці оповіла про Україну, її красу і багатство. Впевнена, та зустріч надовго залишиться в їхній дитячій пам’яті.
Людмила Савчук – унікальна поетеса, її вірші знають і читають по всій Україні.


НАЧЕ ГОРОБЧИКИ
Ми, маленькі хлопчики,
наче ті горобчики:
любимо стрибати,
бігати, співати.
Хоч, звичайно, любимось –
часом добре чубимось.
Ділимось, чим маємо, –
так і підростаємо.


КЕНГУРЕНЯ
Скаче мама кенгуру
їжу десь шукати.
В неї в сумочці маля
Примостилось спати.
Носить завжди малюка
із собою мати,
бо немає дитсадка
для кенгуреняти.


МАЙБУТНІЙ ОФІЦЕР
Швидко біг малий синочок,
Зачепився за пеньочок.
Впав, забив маленьку ніжку,
Та не плакав анітрішки.
Ніжку ручкою потер:
̶ Я майбутній офіцер.
А вони не плачуть, ні,
Навіть на страшній війні.


ГОЛОС ВТРАТИЛА БАБУСЯ
Голос втратила бабуся
Тільки шепіт чути.
Я дивуюсь і журюся,
Як так може бути?
Бабці я допоможу.
̶ Голос твій знайду! – кажу.
Попід лави, по кутках
Пильно скрізь дивився.
Ну, а голос, просто жах,
Десь таки подівся.
Та минуло кілька днів,
Я бабусин чую спів.
Бабця спритною була,
Голос десь сама знайшла.