Поки увага прикута до бійні на сході України, тут, на іншій її частині триває свій Донбас — без стрільб, крові, але не менш загрозливий, зі спустошливими наслідками. Рік нищення освіти — інакше не назвеш. У передноворіччя під шумок і гигикання екранних баляндрасників депутати без всенародного обговорення зняли мораторій на закриття шкіл. Тепер без дозволу місцевої  громади  (агов, громади, не спіть, а думайте!) закрити школу може районна чи міська влада. І це удар під дих насамперед сільським школам. Вуха болять від твердження освітянських й  інших чиновників різних рангів про те, що ці школи збиткові, невигідні. А хіба школа — це банк, завод, ресторан, копалини, що  приносять бариші, які можна сховати в офшори? Школа — це ж інше родовище, це — поле,  це сад, а плоди її — освічені  діти, майбутнє народу!
«З 2010 року закриття шкіл, яке назвали гарним словом «оптимізація», ввели мало не в рамки державної політики, — каже директор Центру тестових технологій і моніторингу якості освіти Ігор Лікарчук. — Кожне обласне управління освіти розробило плани «оптимізації», чітко визначило, які школи «оптимізують», тобто закриють. Мета одна — зекономити гроші. От тільки, згідно з дослідженнями Світового банку, економія на цьому настільки незначна, що всі процеси девальвації, знецінення грошей цю економію  «з’їдять».
Цікаві цифри оприлюднили журналісти центральних видань щодо скорочення бюджетних витрат у 2015 році, запропонованих уряду України експертами МВФ. Очікувана економія від закриття сільських шкіл з кількістю учнів до 10 чоловік — 53,3 мільйона гривень, від скорочення числа народних депутатів із 450 до 150 — 424 мільйони гривень, від скорочення кількості помічників-консультантів народних депутатів — 40,3 мільйона гривень... То хто пожирає народні гроші, якщо навіть внутрішні туалети в сільській школі зубожілі селяни для своїх дітей облаштовують власними силами?..

БЕЗ  КОМФОРТУ  
Ми побували в Адамівській школі I ступеня Полонського району, де, за даними лікарів Головного управління Держсанепідслужби в області, досі немає внутрішніх туалетів. Враження різко контрастні: комунікабельні, кмітливі учні, патріотично налаштовані вчителі і техперсонал на тлі разючої бідності пристосованого приміщення, відсутності сучасних техзасобів, елементарної проточної води (відрізали з розвалом колгоспу) та санвузлів. Утім силами батьків і вчителів тут створено затишок, замінено вікна на металопластикові, встановлено нові вхідні двері. «Торік влітку мали своїми силами робити внутрішні туалети, он круги на криницю привезли, — розповідає шкільний кочегар Олександр Березенець. — Та якраз із цим заминка».
Знаючи, що освіта практично не фінансує шкільні ремонти та реконструкції, звернулися до сільського голови Великої Березни. Тим більше саме з села, що належить до цієї сільради, до редакції були батьківські дзвінки: мовляв, внутрішні туалети в школі на замку, а діти все одно ходять до вітру на вулицю.
Сільський голова Ніна Дончак запевняє, що сільрада готова переказати необхідну суму з перехідних коштів, навіть і 8 тисяч гривень на саму криницю та ще й на туалети. Просто досі не знайшли підприємство, яке б ту криницю зробило по перерахунку. А на цей рік знайшли вихід разом із начальником відділу освіти райдержадміністрації Петром Кондратюком. Освіта подає на сесію районної ради програму з облаштування внутрішніх туалетів, а Великоберезнянська сільська рада переказує на цю програму субвенцію. Сільрада ж, згадує голова, допомогла з туалетами і школі I-III ступенів у самій Великій Березні, і школі I-II ступенів у Варварівці. А що там вони бувають на замку, такого, каже, не чула.
«НЕ ВІДПУСКАЄ»  ОПТИМІЗАЦІЯ
 За словами начальника відділу освіти Полонської райдержадміністрації Петра Кондратюка, для нормальної роботи шкільної мережі цьогоріч потрібно 65 мільйонів гривень. Натомість освіта отримала тільки 56 мільйонів. Видатки затверджені без індексації. Завдання районної влади — необхідні кошти шукати (вже через те, що вчителям у районі нараховують 10 відсотків за престижність, у відділі освіти майже два мільйони склав дефіцит по зарплаті. Якщо порахувати індексацію, то  цифра сягне 9-10 мільйонів). Одна з проблем ще й  у тому, що кількість учнів у районі різко зменшується, а кількість вчителів роками практично та сама — це тягне чималі витрати. Треба зважати  й на таке. У районі 29 шкіл, 4821 учень. З них 3310 це діти міських шкіл Полонного і Понінки, а 1511 — сільські учні. Оскільки видатки на одного міського учня на рік становлять 8840 гривень, а на сільського — 15570 гривень, то міські школи недоотримують. Біда ще й у тому, що із семи шкіл Полонного лише три з такою  великою кількістю дітей, що фінансування цілком вистачає, а інші при великих майнових комплексах мають: ЗОШ № 6 — 184 учні, ЗОШ № 4 — 385 учні, НВК № 2 — 261 учень... Коштів на їхнє утримання не вистачає. Тому вихід є лише один — оптимізація мережі, закриття або, як начальник каже, «злиття» і міських шкіл, і сільських. І Адамівську початкову школу, і сусідню з нею Ганнусинську початкову школу, де також 10 діток, і Крачанівську ЗОШ... Всього 8 шкіл планують наступного року оптимізувати. Шкільних автобусів у районі 13, і цього, зауважує начальник, цілком вистачить, щоб довозити дітей. А проте...
 ДОЛАР «Б’Є» ПО  ДОВЕЗЕННЯХ
 Олександр Рибачок, батько дитини,  яка нарік готується стати першокласницею Адамівської початкової школи, розповідає: «Бували ж зими, та навіть торік, що діти тижнями сиділи вдома через переметені дороги. У мене середульша дочка добирається шкільним автобусом до Полонської ЗОШ №4 за 12 кілометрів, а старша — велосипедом до Великоберезнянської школи за 9 кілометрів (туди автобуса не дали). Що може бути гірше такого добирання? А  наймолодші ще дві години після уроків без догляду мають чекати в школі старших і того автобуса? У нас дороги — яма на ямі. Про яку безпеку мова? Дитсадка в Адамові давно нема.  А як закриють школу, то і ФАП закриють — і пропало село.
За словами Олександра Поведи, завідуючого Адамівською школою, наступного року в 1 клас йдуть п’ятеро діток — цілий клас, через рік троє, через два — знову п’ятеро. Школа має всі шанси бути! Якби ж район ще дав нормального котла замість несправного, а то рятуються калориферами...
Петро  Кондратюк каже, що за 10 років роботи  всі проблеми підвезень вивчив. «Якщо на цей рік заклали ціну на пальне 17,40 гривні і ще 10 відсотків на підняття ціни, а солярка нині за 20 гривень, то як бути? Продавці пального вимагають доплати за наявною ціною. Треба їхати в Київ, брати довідку з Мінфіну про прив’язку до долара. Немає механізму закупівлі пального на період проведення тендера...
Ми вийшли із ситуації, позичили три тонни пального в агрофірми «Маяк». Та ще торік у вересні за сприяння райдержадміністрації закупили на 130 тисяч гривень пального по 14 гривень. Оце і допомогло півроку возити дітей без зривів. Та, боюся, тепер, коли пальне закінчується, без зривів у довезеннях не вийде».
ПРОДОВЖЕННЯ АГОНІЇ?
«Я не прихильник довозу дітей, оптимізації шкіл, але я реаліст,— продовжує Петро Кондратюк. — Ось прогнози наповненості шкіл на найближчі п’ять років. Є школи, які навіть після об’єднання не матимуть перших класів. І яка перспектива уже об’єднаної школи, коли, приміром, випускається 11, а в перший клас щороку приходить по 5 чи 8 дітей. Демографічна ситуація загрозлива. Іншого шляху, ніж злиття шкіл немає. Ми повинні зберегти те, що є. Продовжити цю, можливо, грубо скажу,  агонію ще років на п’ять...»
Та попри те виникає  купа запитань. Приміром, як мають доїжджати до шкіл сільські діти, якщо для них (крім пільговиків) і вчителів, уряд з 1 червня цьогоріч відмінив  безкоштовний проїзд? Або — куди підуть тисячі безробітних вчителів після реформування за новою концепцією? Чому начальники відділів освіти, закриваючи школи, доводять свої прогнози жителям сіл і не доводять до уряду, Президента України, керівництва державою? Про яку  якість освіти йтиметься, якщо в міські класи «наб’ють» по 30-35 дітей? Як можемо говорити  про посилення національно-патріотичного виховання, а натомість демонструвати дітям свій непатріотизм, нищити землю, школи, інфраструктуру села, виривати дітей з корінням із рідних сіл, де і так пустка, убогість? Чому влада мовчить на галасливих телеканалах, що нас уже не 45, і не 43, як було торік, а ...42 мільйони? Зрештою, якщо це не системний геноцид, то що тоді відбувається?