«Подільські вісті» ярмолинчанка Світлана Мартинюк передплачує, як мовиться, усе своє трудове життя: відколи молоденькою вчителькою переступила поріг Солобковецького ЗЗСО 1-3 ступенів. «До вже улюбленого часопису дуже звикли з сім’єю, – розповідає Світлана Анатоліївна. – Перечитуємо геть усе. Особливо радіємо, як є на сторінках розповіді про жителів Ярмолинеччини, про Ярмолинецьку чи Солобковецьку громади. Хоч живемо в Ярмолинцях, Солобківці нам теж рідні: обоє з чоловіком Максимом Леонідовичем працюємо в тамтешній школі, він ще за сумісництвом – у відділі освіти Солобковецької громади. Утім найпершими газету все ж читають наші дівчатка, так називаємо маму й 82-річну бабусю. Щочетверга, ближче до вечора, уже запитують: «Не знати, чи є газета?», або збираються: «Йду за газетою». Нещодавно ми встановили скриньку для «Подільських вістей», бо раніше у негоду листоноша залишала газету, щоб не намокла, в сусідів».
Чи здогадався-повірив би зараз хто з учнів, що їхня улюблена вчителька фізики та інформатики, яка горить роботою і буквально розчиняється у школярах, насправді мріяла про зовсім інший фах? Світлана змалку хотіла стати медиком. Прагнення будь-що лікувати людей підігрівали-підсилювали й розповіді дідуся, який працював лікарем у тубдиспансері. Проте чим ближче до випускного, тим більше кмітливе здібне дівча розуміло: не потягне її матуся, хоч і небо ладна прихилити, навчання доньки в медичному виші. «Мені було три роки, коли трагічно загинув батько, – зітхає Світлана Анатоліївна. – Пригадую його лиш такими яскравими епізодами-уривками дитячої пам’яті, як-от йшли з ним з кульками на парад. Мама на вітчима мене не хотіла прирікати...». І хоч тримали дівчата чимале господарство, і в обов’язки Світлани входило катма недитячої роботи, на початку 2000-их вона розуміла: вступати треба тільки на «бюджет». Здобутим фахом Світлана завдячує своєму вчителю фізики, нині директору Ярмолинецької школи №2 Анатолію Попілю, який не лише додатково займався зі здібною до точних наук ученицею, яка займала призові місця на олімпіадах, а й порадив вступати до Кам’янець-Подільського педагогічного вишу на фізмат. Хтозна, можливо, в цім і Господній промисел, адже не лише стала високопрофесійним вчителем фізики й інформатики, а ще зустріла свою долю. Максим, родом з Острополя, що на Старокостянтинівщині, навчався тоді на другому, Світлана лиш вступила на перший курс… П’ять років високопробних дружби-
зустрічей передували шлюбу.
А омріяна медицина? Вона і так, щоправда, на превеликий жаль, великою мірою присутня в житті нашої героїні: «Моя десятирічна донечка Даринка – дівчинка з особливими потребами, – розповідає, – у неї складна форма ДЦП. Тож постійно вивчаю, вдосконалюю, практикую неврологію, співпрацюю з лікарями.
Найзаповітніша моя мрія – аби моя дівчинка стала на ноги. Повірте, немає нічого ціннішого за здоров’я дітей». Допоки батьки на роботі, Даринку бавлять бабусі. Утім довше, як на півдня, донечка без Світлани не залишиться – їсть лише з мамою, уколи робить лише мама. «Даринка найбільше любить, коли ми йдемо на вулицю до діток, – розповідає ненька. – Так радіє тоді! А я тішуся, що нарешті у нашому суспільстві дітки правильно реагують на однолітків з особливими потребами, що маємо інклюзивну форму навчання, де у всіх дітей однакові можливості, а головне – є змога спілкування. Особливі дітки – вони ж, як сонечка, світлі, чисті, щирі, вони не вміють лукавити. Щоправда, наш діагноз поки не дозволяє навчатися. Та я зі всіх сил стараюся соціалізувати, наскільки то можливо, Даринку: на свята ходимо, на заходи різні, не замикаємося вдома. Медицина прогресує, не стоїть на місці. Тож всі ми віримо, що все в нас буде добре».
До слова, дідусь Світлани свою славну стежину в медицину взяв наполегливістю: вступив до омріяного медичного вишу у Чернівцях у 35 років, та й не з першої спроби (то армійська служба, то інші обставини). Тому Світлана Мартинюк не виключає, що лікарська стезя в неї попереду, адже попереду – всеньке життя.
Gismeteo 
