Кам’янець-Подільський навчально-реабілітаційний центр обласної ради — єдиний у місті заклад, де навчаються діти, які самостійно не пересуваються та діти з особливими освітніми потребами, зумовленими складними порушеннями в розвитку. Це — 181 вихованець, 100 з яких — кам’янчани. Переважна більшість із них пересуваються на візках та за допомогою ходунків, тож мали вони чимало прикрих незручностей, добираючись з дому на навчання чи навпаки.

«Дорога редакціє, маю доньку-студентку. Навчається на комерційній основі. Відверто кажучи, важко нині вчити дитину, недешево зовсім. А ще за гуртожиток заплатити, на кишенькові витрати, проїзд і т. д. Та я не нарікаю, заради дітей ж бо живемо. Аби здорові нам були та мали ми ким гордитися. Просто чула, що існує якийсь державний механізм повернення батькам частини коштів за навчання дитини. Чи не могли б ви пояснити, гадаю, не одну мене це цікавить, чи є таке насправді і, якщо є, то як діє, на кого поширюється і так далі.
Галина ФЕДОРАК, Ярмолинецький район».

Кам’янець-Подільський національний університет імені Івана Огієнка активно і плідно співпрацює з місцевим державним історичним музеєм-заповідником. Один з прикладів такого партнерства – студентами вишу спеціальності “Реставрація творів мистецтва” було відреставровано і повернуто в фондосховище будинку скарбу понад 200 старовинних полотен.

Дитячі усмішки, без перебільшення, стали сенсом життя для цієї жінки, яке видалося геть непростим, адже щоразу випробовувало її на міць. Але попри все, вона вистояла, витримала, виплакала… Й рухається далі, бо так потрібна своїм вихованцям і старенькій матері, яка щодня виглядає доньку після уроків.
Зізнаюся, що після знайомства з Ларисою Анатоліївною Сердечною довелося задуматися над багатьма речами в житті, бо направду вона, сама того не підозрюючи, неабияк надихає і стимулює тих, хто поряд. Адже звикла в житті, поставивши перед собою ціль, досягати її за будь-яких обставин, не боячись труднощів. Бо, погодьтеся, за досить короткий час вивчити дві іноземні мови — французьку та англійську — справа геть непроста. Та вона, усміхаючись, каже, що, маючи сильне бажання, можна зробити чимало, не витрачаючи даремно час. Якого, по суті, завжди мало для важливих речей — побути з рідними, наговоритися зі старенькими батьками чи бабусями й дідусями, зателефонувати частіше, — нам так бракує часу на це. Та вона вже давно навчилася його цінувати, бо надто багато довелося пережити…