Україну полонила передвиборна лихоманка. Стільки отих політичних партій на теренах держави, краю, що, як мовить дядько Іван, сам чорт голову скрутить. А кандидатів від них у депутати до рад різних рівнів, то й взагалі не злічити. Тож парад обіцянок цьогоріч вражає багатоликістю, пісенним багатослів’ям, відшліфованою майстерною вправністю ловлення на гачки довіри давно вже зневіреного виборця.
Читаючи промовисті агітки, думаєш: оце вже заживемо після 25 жовтня. Бо назвіть хоч одного, хто погано обіцяє. Всі, виявляється(!), знають, як зробити місто, район, область, Україну врешті, успішними, як кризу здолати, як інфраструктуру покращити, як медицину, освіту безкоштовними зробити, як приборкати скажені тарифи… Немов у пісні: знають, та мовчать. Всі, як один, запевняють, що основне завдання депутата – жити проблемами виборців, розв’язувати їх щоднини.
Як гриби за дощем, зростають чи не у кожнім дворі дитячі майданчики, тішать пенсіонерів лавочки, у багатоповерхівках-пенсіонерах старі двері замінили на нові, позрізали аварійні дерева, пооблаштовували пандуси, пофарбували огорожі… Це, будьмо реалістами, величезний плюс. А концертів! З кулешами, кашами, чаями і кавою. «Нам би вибори щороку», – чи то іронізують, чи то вже направду просять ті, у кого давно на останні дірки затягнуті паски.
А що вже агітаційного матеріалу! Як у грі наввипередки, і знову ж таки, як у пісні: «Вибери мене!» Відфотошоплені, щоб без найменших вад, обличчя з не менш професійно відшліфованими промовами вже добрячих півтора місяця спостерігаємо на кожному кроці: на величезних білбордах, сіті-лайтах, банерах, брандмауерах (повноколірне зображення великих, нестандартних розмірів, яке розміщують на фасадах будівель, і коштує воно, за інформацією Інтернет-видань, від п’яти до сорока тисяч гривень)… А скільки їх в усіляких проявах в області, країні? Скільки це в еквіваленті грошовому, всі ми розуміємо: суми з такою кількістю нулів нам і не снилися.
Тепер інший, простіший, агітматеріал, той, який вже з кожної оселі великими тюками в макулатуру здавати можна: листівки, партійні газети, брошури й буклети, великі й малі, церковні календарі з партійними логотипами-обрамленнями, плакати для розкладів уроків… На недешевому папері, у повноколірному друці. На це при нинішньому ціновому розкладі чималі суми потрачені. «За два жовтих листочки медичної карточки в лікарняній реєстратурі платити треба, – розмахуючи чи не силоміць встромленими в руки глянцевими буклетами й календарями, обурюється сивочолий пенсіонер. – А оце, диви, безкоштовно роздають. Чи ж воно мені треба? Хіба, – переходить на саркастичний сміх, — буржуйку посеред кімнати доведеться ставити, бо комунальні платити нічим, то на розпал буде».
А як, до набридливості, красуються наші кандидати з екранів телевізорів, з друкованих шпальт! І дарма, що надто дорогі зараз секунда телеефіру, сантиметр газетної площі…
Гриби у цьогорічну посуху так не вродили, як обліпили кожен метр алейок агітаційні намети: різнокольорові, на будь-які політичні смаки і соціальні вподобання. Подейкують, що в середньому один агітнамет обходиться 600 гривень за день: по дві зміни дві людини – по 150 гривень за півдня. А ще ж агітатори, не через власні переконання, напевно, а за відповідну платню, поквартирні обходи роблять, «шефів» своїх рекламуючи. А ще ж відповідна форма агітаторам. А ще блокноти, ручки…
І тут, знаєте, як у дешевому телесеріалі, хочеться додати разюче контрастне: «А тим часом…» А тим часом наші захисники на сході потребують найелементарнішого. Тож, напевно, справедливо запитують старожили: а скільки білбордів коштує життя одного бійця? В редакційному кабінеті Борис Голодний, співзасновник благодійного фонду «Патріо-
ти України», включивши телефон на гучномовець, запитує, чого катастрофічно не вистачає у тих, хто там, у холодних, поруйнованих неоголошеною війною населених пунктах сходу. Почуте приголомшує: «Не маємо зимового одягу, взуття, нам би хоч дутиків… Немає термобілизни, шкарпеток, рукавиць, прального порошку, вологих серветок, круп, макаронів, мівіни…».
— Два тижні тому ми повернулися з триденної поїздки на сході, — розповідає Борис Голодний. — Побували в Пісках, Водяному, Опитному… Навідали хлопців з п’ятого батальйону, 81-ої аеромобільної бригади… З болем змушені констатувати, що забезпечення нашої армії наразі таке, як спостерігалося на початку так званої АТО: бійці голі й босі, їм їсти нічого. А вже ж були часи, що силами волонтерів армію забезпечили майже, як мовиться, на всі сто. Звісно, ні ми, волонтери, ні вони, захисники, й не розраховували на підтримку держави чи, тим більше, кандидатів у депутати. На жаль, впала громадська активність. До прикладу, ми у своїм фонді протягом місяця не зібрали й гривні на допомогу армії. І це легко пояснюється: люди видихнулися, по-перше, а по-друге, вони чують зі ЗМІ, що зараз бойових дій немає… Суттєво зменшилася кількість волонтерів. Хлопці просять хоча б приїздити до них, якщо привезти нічого. Ми вже навіть дитячими малюнками порадувати їх не можемо: й активність школярів упала. Такий якийсь затишок настав. Люди вірять чи, скоріше, хочуть вірити, що війни вже нема. Втім 16 жовтня – знову загиблий, молоденький, 1993 року народження, проте цей факт чомусь замовчали. Двоє у важкому стані, два тижні тому поранені… Коли ми по совісті відводимо техніку, ворог вдень, попри людське око її забирає, а ночами знову повертає на позиції. А у наших бійців, позиції яких у 800 метрах від терміналу, один тепловізор, нами привезений, який, як перехідний вимпел, переходить з однієї бригади в іншу. Що там казати, – сумно веде далі Борис, — хлопці, їдучи додому, берці знімають, щоб іншим, які прийшли, залишити.
— Про політику бійці не говорять, — констатує волонтер, — вони думають, як би вижити, аби скоріше ота війна скінчилася, аби до сімей повернутися, аби бачити, як діти їхні ростуть і… неважливо вже, які будуть тарифи, ціни на ліки…»
«Патріотизм криється не в тому, – запевняє мій сусід, – щоб гучно кричати про бідних солдатів і ситуацію на сході з трибуни. Справжній його прояв – з власної кишені виділити суму, необхідну для допомоги конкретному батальйону, конкретному бійцю. Якби кожен кандидат віддав на потреби Української армії гроші, спрямовані на зовнішню рекламу, не одне життя вдалося б зберегти».
«Знаєте, скільки політичних партій пробували й нас купити! — не приховує волонтер. — Відомі ми на Поділлі, тож хотіли, аби наші обличчя й репутація суттєво додали голосів. Та ми аполітичні, ми просто — за Україну, за українців… Найбільше прагнемо, аби скінчилася війна, й докладаємо до цього усіх зусиль».
…Контрастують розкішні буклети, білборди з голою і босою армією, зоветься патріотом і той, хто став на захист країни в прямому значенні цього слова, і той, хто, б’ючи себе в груди перед всім народом, нап’яливши на голу, спраглу наживи, душу дорогу вишиванку, обіцяє казкове завтра.
Та, звісно, не всі, хто йде до влади, голослівлять, серед них є чимало справжніх, тих, хто дійсно може і, найголовніше, хоче, щось змінити, хто діями своїми вже довів свою «придатність», «потрібність» Тож ми, як ніколи, мусимо відділити зерно від полови, мусимо зробити правильний вибір, аби не було соромно перед власною совістю.
Gismeteo 
