Херсонська область — епіцентр тривожних подій після Криму — живе традиційними весняними турботами. Передчуваючи ще більшу економічну скруту, люди засівають городи, посилено садять картоплю, фермери сіють ячмінь та рис. Тривоги останніх пов’язані й з тим, чи буде цього року достатній рівень води в каналі, тож, аби не ризикувати, площ під рис відводять значно менше. Думати про війну, а значить і про потенційну смерть, навесні, коли все довкола наповнюється життям, коли от-от зацвітуть вишні, а над полями вже кружляють лелеки, нереально. Однак, маючи на своєму кордоні з боку Кримського перешийка численні колони російських військ, озброєних сучасною військовою технікою, область бачить неспокійні сни. В небі над полями — не тільки птахи, а й українські гелікоптери та літаки-розвідники, які постійно нагадують селянам про небезпеку.


В’їжджаючи на Херсонщину з боку Миколаївської області, на дорогах зустрічаємо колони української бронетехніки, а через кожних 20-30 кілометрів у напрямку до Каланчацького району — блокпости у вигляді загорож із мішків з піском та бетонних блоків. Один із самооборонців  пояснює: перевіряють великі вантажі, аби не пустити в Україну фури зі свиньми чи м’ясом, що можуть йти з російського боку, аби ті не завезли африканської свинячої чуми, яка вже прогресує в Росії, адже існує, за його словами, реальна загроза продовольчої безпеки.
Першим курсантів Хмельницької Національної академії прикордонної служби України імені Богдана Хмельницького, які були відправлені сюди для посилення охорони рубежів України, як і миколаївських десантників та прикордонників з Одеси, зустрів голова Каланчацької районної ради Микола Миколайович Котелевич.
«Коли побачили перші військові машини з хлопцями, сільські жінки плакали, — говорить з неабияким хвилюванням чоловік. — З великим задоволенням, як рідних, їх з дороги, перш за все, нагодували. Допомагали, чим могли, у тому числі й одягом. Тепер ці проблеми прикордонники, маючи свою кухню і своїх кухарів, вже розв’язують самі. Розселили їх в одній із великих шкіл, яка припинила свою роботу, поближче до кордону… Дуже молоденькі, як мої діти. Всі люди і в моєму, і в сусідньому районі добре розуміють, що потрібні мир, спокій. Нам війни не треба, треба, щоб була єдина Україна».
 Те, наскільки потрібні вони Україні і якою вона є теплою і рідною для них, вихованці академії відчули того ж дня, як виїхали з Хмельницького. Олександр Луцький, командир мотоманеврової групи, пригадує: «В Умані люди повиходили на дорогу і просили взяти хоч якусь допомогу. Ми були повністю забезпечені, тож просто тепло поспілкувалися. Отримали неабиякий заряд бадьорості від такої теплої зустрічі. Тут, на Херсонщині, нас люди не тільки привітно зустріли, а й тепер і матеріально допомагають і морально підтримують». Хлопці, посміхаючись, показують зворушливі дитячі малюнки на мирну тематику, які їм вже в перші дні передали місцеві сільські діти.
 Потрапивши в пункт дислокації поблизу Кримського перешийка, назву якого військові не розголошують із зрозумілих причин, ми відразу стали свідками того, як з буса вивантажують такі дорогоцінні тут упаковки з водою. Їх разом із 20(!) тоннами їжі для молодих прикордонників зібрали і передали їхні батьки з Хмельниччини. Згодом побачили, як розвантажують європейські ліжка-розкладачки і матраци від спонсорів. Десяток днів хлопці спали на дерев’яних піддонах з-під продуктових товарів: у шкільних класах, на них постелені матраци. Ночі на Півдні, на відміну від днів, холодні. Перших три дні, перебуваючи в стані бойової готовності, прикордонники взагалі спали одягнені.
 Саме в ці дні вони стали свідками провокацій «із суміжного», як просять називати українські військові, кримського боку. Коли російська бронетехніка демонстративно їхала на хлопців, саме тоді вони всіма фібрами відчули, що виконують бойове, а не навчальне завдання, і схибити жоден із них не має жодного права. Олег Петрович Нишпор, генерал-лейтенант,  начальник управління департаменту охорони державного кордону адміністрації Державної прикордонної служби України коментує: «Це не ігри і не навчання, а бойова робота. Це дуже великий досвід. І вони поставилися до неї з надзвичайним ентузіазмом і патріотизмом».
Вночі тривога на лінії оборони посилюється. Військові показують використані російські освітлювальні міни на парашутах. Їх запускають у небо з мінометів, і українська прикордонна територія стає видимою, як на долоні. Однак і українські військові, завдяки спеціальному сучасному тепловізору, спрямованому в бік росіян, бачать навіть кота на прикордонній смузі окупованої території.
Блокпост № 8 до окупантів найближче. Якихось метрів п’ятсот ще вільна українська територія, далі — вже та, що анексована.
 Метрів за двісті — лагідне, погоже море. Дуже хочеться до нього побігти, відчути його силу, красу. Однак військові суворо застерігають — ходити туди не можна. Там чимало змій і отруйних павуків, окрім того, можуть бути розкидані росіянами з літаків та гелікоптерів так звані пелюсткові міни.
Тут, в окопах на Кримському перешийку, і вдень і вночі несуть варту курсанти Хмельницької прикордонної академії. Її вихованець Владислав Попко розповідає, що заступають на чергування на передовій, змінюючи один одного, на три дні. «Моральна обстановка в нас у країні така, що духом падати ні в якому разі не можна. Дуже переживаємо за нашу державу і надіємося, що все буде добре», — каже, привітно посміхаючись, хлопчина. Його побратим Назарій Кузик зі Львівщини каже: «Не дай Боже що, будемо стояти тут до останнього». І переконує: всі його друзі вчинять так само.
Курсант Дмитро Гофман, який веде спостереження за окупантами зі снайперською гвинтівкою (кожен із прикордонників має своє чітке завдання), показавши голову з окопу, переконує: «Я присягав на вірність Україні, тому до кінця буду її охороняти. Мені не страшно». І просить передати від нього привіт батькам. Схоже, на такій відстані і за таких обставин синівська любов загострюється…
 Сюди, в гарячу точку, хотів поїхати кожен курсант академії, відбою від бажаючих пройти бойове хрещення не було. Про це розповів офіцер Олександр Луцький, який безмежно дякував батькам за таких дітей.
 Крим і Херсонську область об’єднує вузька дамба, з обох боків від неї море. Якщо дивитися в далину від перешийка, можна водночас побачити два моря. Обидва дуже забруднені: у Чорного від промислових викидів зелений відтінок, в Азовського — характерний червоний, від металевих відходів знаменитого заводу «Титан», який розташований тепер вже на «російському» боці. Несучи свою варту, прикордонники бачать, як кожного ранку із села Червоний Чабан Херсонської області, а ввечері назад, добирається до Криму на це підприємство місцевий люд, десь близько ста чоловік. Якою буде доля заводу, поки що ніхто не знає. Однак, як повідомив генерал-лейтенант Олег Нишпор, менш ніж за місяць тут буде створено професійний інженерний рубіж, і на місці, де зараз курсанти, нестимуть службу постійні прикордонні наряди.
 «Нестерпна легкість буття», — так назвав один із своїх романів наш сучасник, Нобелівський лауреат Мілан Кундера. Людське життя — настільки делікатна, настільки легка річ, що смерть його може загасити одним подихом. І тільки жінка, яка виборює дитині життя під час складних пологів, а потім втрачає сина під час, скажімо, такого Майдану, який судилося мати Україні, і тільки чоловік, який стоїть голіруч обличчям до озброєного до зубів агресора, закриваючи плечима свою сонячну, весняну Україну, здається, можуть сповна спізнати цю істину. Вони, а не політики, які ціну людського життя завжди ставили нижче від своїх фінансових та кар’єрних інтересів.
Днями, до українських солдатиків, які стоять на Кримському перешийку, навідався Олег Ляшко і, б’ючи себе в груди, сказав, що бореться за Україну з ними разом. Однак коли ті у відповідь запропонували народному депутату одягти солдатський бушлат і стати в окопі поряд із ними, швиденько уточнив, що буде боротися з ними за трибуною у сесійній залі Верховної Ради України.
Інший Олег, симпатичний курсант із академії, попросив не називати його прізвища і не фотографувати. Його мама і досі не знає, що її єдиний син не на військових навчаннях поблизу Хмельницького, а в окопі в найгарячішій точці України. Він вірить, що незабаром повернеться, не завдавши їй жодних хвилювань, і обніме матусю.