Він збирався вже в короткострокову відпустку, бо ж довгих п’ять місяців безперервно перебував у зоні АТО. А якщо називати речі своїми іменами — на війні. Старий Новий рік, бо на Новий не вдалося, планував зустріти з рідними і друзями… На жаль, не судилося: снайперська куля обірвала життя. У святвечір. А у травні йому мало би виповнитися 45.


Петро Бойко пішов на схід добровольцем. Притаманні  йому непідробна мужність, глибокий патріотизм і людяність не дозволили залишатися вдома, спокійно працювати. «А хто піде? Молоді необстріляні хлопці? — відрізав будь-які вмовляння колишній розвідник, десантник, за плечима котрого армійська служба у Чехословаччині та на Кавказі, і по-чоловічому твердо підсумовував: — хто, як не я?». Твердий намір захищати країну підсилила повістка, що прийшла двоюрідному брату Ігорю Фурману з Коритної, теж колишньому десантнику. Петро Леонідович категорично заявив: «Брата самого не відпущу! Йду з ним!».
У найзначиміше для нього свято — День повітряно-десантних військ — провели рідні братів. Призвали їх до гірсько-піхотного батальйону 128 гірсько-піхотної бригади, у розвідувальний підрозділ. Місяць навчань у Мукачевому, і — гарячі точки Донеччини. Петро став командиром відділення, командиром бойової розвідувальної машини,
Ігор — механіком-водієм. Тримав їхній взвод опорні пункти у Попасній, Дебальцевому, Некішиному… Бойові виїзди, розвідки, нелегкі будні війни, постійна небезпека, що підступно чатувала на кожному кроці. Вони поріднили хлопців з різних куточків України. І так важко було воякам хоронити свого побратима.
Першого січня багато хлопців пішли у відпустку, приїхали нові. Ігоря Фурмана теж відпустили. Петро мав їхати вже скоро, так би мовити, у другій групі. «Того дня, — розповідає, тамуючи сльозу побратим Андрій Бабійчук, — Петро покупався, переодягнувся, підстригся, поголився, — а це у наших умовах, на жаль, можливо так рідко. А через дві години на посту його не стало. Це сталося у долю секунди: «Петруха! — вигукнув водій. — Обережно. Снайпер!» І він упав. Ми часто чуємо ворожі снайперські рації. Працюють снайперші — жінки-найманки… А Петро був найдос-
відченіший серед нас. Він так багато знав, розумівся на зброї, навчав нас військовим тонкощам, вмів знайти вихід зі складних, підготовлених противником, пасток».
 Його привезли до Ярмолинець, де проживав із сім’єю, 10 січня. Та ні холод, ні вечір не завадили сотням місцевих і жителів району зібратися на головній площі селища, аби віддати останню шану герою. Під вигуки «Герої не вмирають!», під звуки Славня України несли старші і зовсім юні побратими труну. На площі горіли лампадки… Священики читали молитви, а нестримні сльози болю й непоправної втрати, змішавшись із зимовим дощем (за світом плаче, підсумують старожили), омивали обличчя присутніх. Це так страшно, коли не можуть стримати сліз мужні чоловіки. Це так пекельно нестерпно, коли мусять хоронити сина старенькі батьки. Це так несправедливо, що переходять із земної в небесну охорону найкращі діти Вітчизни.
Очевидно, щось передчуваючи, дружині сказав: «Якщо загину, поховайте у ріднім селі». Його хоронили наступного дня з батьківської хати у рідній Москалівці на Коритнянському кладовищі (села відносяться до однієї сільської ради). Такого велелюддя село, що рідне й мені, не бачило давно: певно, не було людини, яка не прийшла б попрощатися з героєм. Місцеві і приїжджі, керівники району, колеги, друзі, духовенство…
Так важко усім говорити про нього у минулім часі, додаючи пекуче «був».
«Він змалку був дуже добрим, справедливим, правильним, патріотом…» — розповідають однокласники, які з’їхалися з далеких і близьких світів. «Я останнім часом найбільше з ним бачився, — з болем мовить однокласник Анатолій Вальків. — Бо живу у Попасній, а хлопці неподалік були. Приходив до нього, провідував, передачі приносив. «Я вже скоро у відпустку», — бадьоро казав мені напередодні своєї загибелі. Але війна розпорядилася по-іншому».
«Петро Леонідович був настільки позитивним, що, певно, не знайдеться жодної людини, яка могла б про нього хоч слово погане мовити, — стверджує Василь Мельник, директор Ярмолинецького професійного ліцею. — Він працював у нас охоронцем, і був майстром виробничого навчання лісорубів. Не раз здобував перші місця на змаганнях в лісгоспі, куди його запрошували як інструктора. Петро — висококласний лісівник, він раніше працював за фахом, закінчивши Муромський лісгосптехнікум.
А ще у нього дуже багато друзів, він завжди прагнув усім допомогти. Петро непоборний оптиміст, ніколи не нарікав, не жалівся на труднощі, його ключовою фразою завжди було впевнене: «Прорвемося». Не раз він розповідав телефоном про події, пережиті дні, а я, аналізуючи почуте, запевняв його, що неодмінно за свою мужність високу нагороду отримає. Коли Петро сказав, що у ворога з’явилося три нові снайперші, я попросив, щоб беріг себе, а він відповів звичне: «Прорвемося».
«Брат завжди носив військову форму і берці, казав, що туфлі спонукають до костюма, і ніколи не знімав тільняшки, бо — справжній військовий, — плачучи розповідає одна із трьох рідних сестер Марія. — Ми розмовляли з ним за день до загибелі. Знову сказав улюблені свої слова, що були життєвим девізом: «Хто, як не я?». Казав, що воює за нас усіх, що мусять ворога зупинити і запевнив, що все у нього добре, що скоро приїде».
«З ним можна було йти і в розвідку, і в бій, бо надійний — прикриє, допоможе», — констатує командир розвідвзводу Дмитро Богуш, який приїхав попрощатися з товаришем з госпіталю.
«Наш командир, — стверджують його підлеглі, — людина, яких мало, — і запевняють: — ми повернемося… на війну».
Хлопці-побратими привезли бойовий стяг, сказали батькам, що Петру він по праву належить. На ньому надпис: «Ніхто, крім нас»…
…Зринув у небо залп, і подільська земля прийняла ще одного з найкращих синів. «Справжні герої не вмирають!» — констатує голова села Раїса Буря, і сотні людей, втираючи гіркі сльози, кивають головами, погоджуючись. Бо це таки свята істина — Герої не вмирають!
P. S. Почорнілі від горя рідні покійного просили висловити слова щирої вдячності працівникам ліцею, де трудився Петро, за передачі, які відправляли для нього. І ще — обов’язково волонтерам, завдяки яким хлопці мають і одяг, і продукти, й оснащення… І навіть провести Петра в останню путь приїздили волонтери.