Буквально за два тижні до того, як осколок від ворожого снаряда зупинить його золоте, як кажуть друзі, серце,   Микола Флерко, перебуваючи у короткотерміновій відпустці у Кам’янці-Подільському, зайшов до міського голови Михайла Сімашкевича. 

Розповів меру про те, що добровольчий український корпус «Правий сектор», бійцем якого він є,  відважно боронить рідну землю від ворога, дає рішучу відсіч російським найманцям і «сепарам», про волонтерську допомогу українським воїнам. Поділився й проблемами. Зокрема, що йому, як відповідальному за стан техніки 2-ої штурмової роти, механікові-водієві доводиться виконувати бойові завдання на машині, яка часто виходить з ладу, що не завжди можна знайти для її ремонту запасні частини тощо. І був приємно  вражений, коли Михайло Євстафійович не лише дав кошти на придбання необхідних запчастин, а й пообіцяв  найближчими днями посприяти у придбанні для хлопців такого потрібного на війні нормального автомобіля.  
Згодом в інтерв’ю місцевому виданню  «КлюЧ» Микола  скаже: «На сході ти тримаєшся зі всіх сил, у тебе повно роботи й немає часу на розмірене життя. От у автівці полетів стартер, то я скрізь його обшукав. Запчастина не з дешевих, дякувати Богу, що міський голова допоміг, дав гроші на його придбання. Ще везу для хлопців від нього гостинці — цигарки, ковбасу, консерви. Ще раз повторюся, без волонтерів ми  програли б давно.
    Я тільки-но руки повідмивав від мазути, але, відчуваю, як повернуся в Піски, то там роботи буде по горло. Лише додому приїхав, то в мене кілька днів телефон був червоний — хлопці питали, де що взяти, куди відправити...»   
За його любов до техніки, з якою він був на «ти» дали побратими позивний Танк. Їздити під «Градами», возити вантаж 300 і 200 було для нього  звичною справою. Він навіть навчився розрізняти на слух, які летять снаряди.   Пізніше напише на своїй сторінці  у соцмережі його бойовий побратим Валерій Чоботар: «З фронту прийшла сумна звістка... Загинув друг Танчик, взагалі, він був Танк, але його так всі любили, що називали Танчиком. На жаль, про нього не будуть гудіти ні ФБ, ні ЗМІ, крім сім’ї і побратимів його, мабуть, ніхто і не знає, що він воював у 2-ій  штурмовій роті. Хлопець із золотими руками і золотим сердцем. Кілька тижнів тому рота Барса вирішила «покозачитися», майже всі повистригали чуби, вистриг я і Танчикові чуба. Спи спокійно, Козаче!».
    Він загинув 28 лютого поблизу Пісків, потрапив під мінометний обстріл бойовиків, супроводжуючи фотографа газети «Сегодня»  Сергія   Ніколаєва та фотокора-фрілансера  Богдана Росінського. Останній, хоч і отримав поранення, вижив, а ось  його колезі сепаратистський «подарунок», як і Миколі Флерку, обірвав життя  ще у зовсім молодому віці. У місті над Смотричем у нашого земляка залишилися дружина, троє осиротілих дітей, а на його малій батьківщині в селі Деркачі Старокостянтинівського району — батьки, які виростили та виховали справжнього патріота України й який назавжди залишиться в серцях подолян.  
…А Михайло Сімашкевич таки дотримав  слова і посприяв у придбанні  автомобіля для бійців добровольчого українського корпусу. На жаль, бойові завдання на ньому виконуватимуть уже без нашого земляка…