На вигляд про Володимира Кулика, мешканця села Балин Дунаєвецького району, ніяк не скажеш, що йому ось-ось вісімдесят один «стукне». Гарно тримається, досить рухливий для свого віку, погляд жвавий, з якого вгадується багата внутрішня енергія цього чоловіка. До зустрічі з Володимиром Трифоновичем знав лише про його незвичайне захоплення велосипедом. Як тільки розпочав з ним розмову на цю тему, він, між іншим, згадав, що позавчора їздив велосипедом до Кам’янця-Подільського. Так, ніби це не тридцять, як насправді є, а три кілометри в один бік.
...Коли синові виповнилося шість років, батько зібрав для Володі велосипед. Знав би він, що цим подарунком мимоволі зробив його фанатом двоколісного транспорту. Бо іншого виду транспорту цей балинчанин відтоді практично не визнає. Вісімнадцять років відпрацював Володимир Кулик дільничним ветеринаром на Дунаєвеччині. Під його опікою знаходилися сім сіл. Добиратися до них на відомчому коні було довго і важко. Переконавшись у цьому, відмовився від тяглової сили. Одна кінська сила виявилася менш ефективною порівняно з людською, а точніше людино-велосипедною.
Чимало комірчин на подвір’ї у В. Кулика, але в кожній — велосипед. Одним із них нещодавно на Покрову він традиційно з’їздив на церковне престольне свято у рідні Іванківці. Повернувся додому засмучений, бо толком поговорити з кимось у селі так і не вдалося. Жодного з тридцяти двох його ровесників-чоловіків у живих вже немає.
А започаткувалися незвичні велотури з невеликої історії. У Володимира Трифоновича зламався фотоапарат «Фотокор», відремонтувати який можна було лише у Хмельницькому. Звично велосипедом він дістався залізничної станції Балин, та, на жаль, на потяг спізнився. Повертатися додому ні з чим не хотілося, тож натиснув на педалі і попрямував сімдесят кілометрів шосейною дорогою. Згодом долав цей шлях з десяток разів. А відвідини районного центру – тридцять кілометрів в обидві сторони – для В. Кулика є й досі чимось на зразок звичної велопрогулянки.
Найбільш цікавим вело-
вчинком Володимир Трифонович вважає свою подорож до Почаєва, розташованого майже за двісті кілометрів від Балина. Кілька років тому через прикрий інцидент чоловік зазнав серйозної фізичної та моральної травми. За підтримкою звернувся до місцевого священика. Той порадив задля загоєння душевної рани відвідати Почаївську лавру. Де б міг подумати святий отець, як оригінально цей прихожанин, фізично нездоровий, виконає його настанову. Того дня – на Маковея – Володимир до обіду відпас гуртову худобу, а о третій годині осідлав велосипеда та й подався через Смотрич у напрямку Тернополя. Завидка дістався до Чорткова, де йому місцеві добре розтолкували маршрут поїздки. Їхав усю ніч і вранці вже був на службі Божій у храмі. Вдень трохи відпочив у домі місцевого священика, а опівночі тим же маршрутом виїхав додому.
Такі люди, як Володимир Кулик, не бувають односторонньо обдарованими. Він володіє природним талантом до малювання. Перше творче визнання прийшло
у молодості під час строкової військової служби у східній Німеччині. Тоді за його картину-ілюстрацію поеми Шоти Руставелі «Витязь у тигровій шкурі» місцевий німець виклав 150 марок. Вже вдома Володимир Трифонович намалював для своєї сім’ї її копію. Ця робота та інші картини живописця-аматора прикрашають стіни його будинку. Тоді ж у війську Володимир Кулик захопився фотографією. Усі чотири роки служби він відпрацював позаштатним фотокореспондентом центральної армійської газети «Красная звезда». Творча натура Володимира Трифоновича проявилася ще однією, музичною гранню його обдарування. У Німеччині В. Кулик замовив та придбав баян на всесвітньо відомій фабриці музичних інструментів, яка виготовляла знамениті «Вельтмайстери». З цим баяном, який і зараз у доброму стані, відіграв не один десяток весіль.
Та все ж велосипед – то його особливе захоплення. «Завдяки велосипеду я почуваюся здоровим та невтомним», – каже він. Дивлячись на цього чоловіка, неможливо засумніватися у щирості його слів.
Gismeteo 
