Коли професіоналізм поєднується з інтелектом, до того ж оздоблюється жіночністю, ліпшого поєднання, здається, і бажати не треба. Знаєте, про кого я? Про головного лікаря Новоушицької центральної районної лікарні Валентину ГЛАДІЙ. Хороший керівник, досвідчений лікар, депутат обласної ради. Вона, звісно, в усіх тонкощах знає свою справу, знає проблемні питання, яких щоразу чомусь все більше, і шукає, невтомно шукає шляхи їх вирішення.
Про реформи в галузі охорони здоров’я, про кадровий голод, про хронічне безгрошів’я і, попри все, про перспективи розвитку районної лікарні ми й ведемо нині мову з Валентиною Євгенівною:

— Головним лікарем мене призначили у 2011-му (якраз починалися реформи). І відразу довелося з головою зануритися в господарські проблеми. Зробили ремонт котельні. Наступного року відремонтували інфекційне відділення. Трохи “підлатали”терапевтичне. Кожного року щось робили. А нині — про це і мова не йде.
Торік нам виділили 15 мільйонів гривень. І цього вже було мало (фактичні видатки становили до 17 мільйонів). Цьогоріч нам вділили — аж 12800 гривень!. Врахуйте інфляцію — взагалі не вистачає! Якщо медикаменти подорожчали в три рази, реактиви — в три-чотири, зарплата зросла, енергоносії... Ми фактично сьогодні виживаємо. Як на мене, це рік виживання.
Гроші економимо-економимо, а їх все менше і менше. Навіщо тоді реформа, якщо не можемо поліпшити медобслуговування? Мусимо проводити оптимізацію, скорочуємо ліжко-місця. Звичайно, намагаємося робити все з індивідуальним підходом, зважаючи на людей. Десь, приміром, обережно пенсіонерів скоротили... Але у нас в районі, зауважте, маємо ще кадровий голод. Дуже мало повертається до нас молодих спеціалістів, бо хто хоче йти на таку зарплату... Майже 35 відсотків у нас — лікарі пенсійного віку. І навіть глибокого пенсійного віку.
— Валентино Євгенівно, чим же можна заохотити молодих спеціалістів? Якими калачами заманювати їх на роботу в глибинку?
— Це має бути державна програма, справжня, не на папері. Бо на папері у нас є: ми маємо надати житло... Але і це не найважливіше. Головне — перспектива. А в таких маленьких містечках і лікарнях молоді лікарі її не бачать. А перспектива — це що? Кардіохірургія, інтенсивна хірургія, малоінвазивні технології. І тому, навіть якби збільшили зарплату, дали житло, все одно, повинна бути перспектива. І був період, коли в медінститути пішли вчитися діти заможних батьків і дуже мало пішло дітей за цільовими направленнями. А тепер маємо цей момент голоду. Зараз уже йдуть діти за направленнями. І ось, провчившись дев’ять років, лікар приходить на роботу та отримує 1300 чи навіть 2000 гривень — майже допомога по безробіттю. Ми, звісно, шукаємо йому якесь сумісництво, чергування, стараємося чимось заохотити.
Треба створювати для молодих умови. От є в нас у районі 5 амбулаторій, треба, щоб вони були сучасними, авто, зарплата хоча б 5 тисяч гривень, розумієте? Там має бути електрокардіограф, УЗД-апарат, ще якесь обладнання. Може, тоді молодий лікар погодиться йти сюди на роботу. Десь же він має набиратися досвіду і практики... А сьогодні... Будь-якими шляхами вони беруть відкріплення. Навіть ті, хто вчився за цільовими направленнями. Або попрацювали півроку і все одно пішли — в ординатуру. Їм краще в Хмельницькому, у Вінниці. Прийшов до нас хірург-травматолог, чудовий, після клінічної ординатури. Попрацював рік, практики набрався, адже був ургентним хірургом. Все, поїхав...  
— Якщо не буде зацікавленості держави, ніяких зрушень не станеться...
— Так, повинна бути державна програма. Державницький підхід. У всьому! Ось, приміром, у реалізації наших реформ. Не варто сліпо дотримуватися вимоги, що на тисячу населення має бути одна амбулаторія. Стратегія є: розвиваємо сімейну медицину, підтримуємо вторинну ланку і маємо швидку допомогу. Але особливості повинні бути для кожного району. От у нашому районі є 45 ФАПів. Сьогодні треба закрити 22, бо вони у малопотужних селах (менше 300 жителів). Але як сьогодні можна залишити село, в якому 200 жителів і яке розташоване від райцентру за 20-25 кілометрів, і до найближчого села 10-12 кілометрів, без медичної допомоги? То, може, в нашому районі не треба багато амбулаторій, але ФАПи мають бути залишені! А ми повинні думати, де зробити амбулаторії. Через 5 років буде видно, як складеться ситуація. До всього треба підходити вдумливо.
Якщо ж у нашому районі відкривати амбулаторії, то, на мою думку, не в Струзі, приміром, за 5 кілометрів від райцентру, і не в Івашківцях, а — у Пилипківцях, у Глібові. І до цих амбулаторій підв’язувати ці ФАПи і, можливо, не потрібно буде скорочувати працівників. Не варто відкривати заради показника, а відкривати там, де є необхідність. Отака моя думка. А то у нас виходить реформа: мало грошей, і ми ще їх витрачаємо не на те, що треба.
— До речі, запровадженнясімейної медицини викликало свого часу чимало суперечок. Були і затяті прихильники, і такі ж противники. Як ви ставився до цього, Валентино Євгенівно?
— Я добре знаю все це, бо саме її запровадженням і довелося займатися. Безперечно, суть сімейної медицини дуже розумна. Адже має бути лікар, який знає сім’ю, знає умови проживання, знає хвороби, знає, як харчуються. Оце такий повинен бути сімейний лікар. Але це має бути справді фахівець. Він повинен в інституті вчитися на сімейного лікаря, ще потім кілька років працювати біля сімейного лікаря. Не розумію, як за 4-6 місяців можна зробити сімейного лікаря з терапевта чи педіатра? І оце хороше зерно, яке ми вкладали в сімейну медицину і надіялися на неї, от воно себе чомусь не дуже виправдовує нині. Тому, певно, не слід було так поспішати, треба було залишити, щоб були сімейні і несімейні. Щоб людина мала вибір до кого звернутися: до сімейного чи до дільничного терапевта. І поступово прийти до сімейної медицини. Щоб навіть людям було непомітно. Але назад вороття немає, ламати все знову не треба.
— Валентино Євгенівно, Ви уже згадували про недостатність фінансування районної лікарні. Де ж все-таки брати  гроші?
 — Це питання мені дуже болить. Районна лікарня — це вторинний рівень. Первинний — ФАПи і амбулаторії — фінансуються місцевою громадою. А районні лікарні торік зависли. Взагалі, залишилися без фінансування. Потім, в останні дні, сказали, що будемо фінансуватися з обласного бюджету. Вже збалансували свої бюджети... Ні, знову змінюється, “вручили” нас районному бюджету. Тепер субвенція йде спочатку на громаду, потім громада відщеплює кошти на районний бюджет і з нього вже фінансується ЦРЛ. І це, напевно, тимчасово, рік-два. Потім не знаю, як буде.
З іншого боку, ми мусимо виконувати ще й функції первинної допомоги. Якщо фельдшера немає в селі, а людині стало погано, то й вона приїхала на прийомний покій. І, виходить, що зранку до чотирьох дня у нас первинний прийом. Міряти тиск, температура піднялася, грип, травма, аварія... І це все припадає сьогодні на районну лікарню. Треба забезпечити й ургентну допомогу (хірургічна, гінекологічна тощо), і лабораторну... І при такому недофінансуванні це дуже важко. Ось і виходить, що люди працюють за дякую. Ще місяць-два попрацюють, а потім скажуть: чому ми маємо чергувати, вночі підніматися, а нам за це не платять? Торік платили за чергування, а тепер ні, тепер чергування — за рахунок відгулів, за скорочений робочий день. Хіба це нормально? Дайте нам можливість запровадити якісь платні послуги. А то медицина ніби безплатна, але ж ми знаємо, що це не так. Люди купують медикаменти, з допомогою людей ми сьогодні виживаємо. Ми — заручники ситуації. Коштів немає, на медикаменти не вистачає, на харчування хворих також... Скажіть, будь ласка, як можна нагодувати хворого на 5,17 гривні в день?
— А й справді, як вдається Вам щось готувати на таку мізерну суму?
— Ми готуємо! Їздимо у вересні по селах, заготовляємо овочі. Хто нам що дає, ні від чого не відмовляємося, робимо консервацію свою. Дякуємо хлібокомбінату нашому (ТОВ «Агробізнес») і маслозаводу (ПП «Дживальдж») за гостинці, які вони нам час від часу дарують. Ось так і виживаємо. Стараємося дітям, інвалідам дати сосиску, шматочок сиру. Яка господиня зможе за 5 гривень нагодувати ? А ми годуємо, варимо супи. Ми вирішили, що краще дати три рази на день гарячого супу, картоплю, кашку, салатик якийсь, хліб. А хто хоче ковбаси, м’яса — можна купити.
— Чи дуже болісно проходить оптимізація у Вашій лікарні, Валентино Євгенівно? Будь-які скорочення завжди ріжуть по-живому...
— Звичайно, болісно. Але оптимізацію ми уже фактично провели. Якщо було 152 ліжка, то зараз у нас лікарня на 130 ліжок. Виходить 44 на 10 тисяч населення. Інфекційне відділення мусить бути. Район віддалений, та й під час грипу відділення було переповнене. Дитяче відділення теж повинно бути, тим більше, у нас є школа для глухонімих дітей. І терапевтичне повинно залишитися — воно потужно працює цілий рік. Так само неврологічне відділення: у нас стільки інсультів сталося торік! Люди не лікуються. Коли два роки тому гіпертоніки безплатно отримували ліки, інсультів було менше. А тепер не вживають, чи вживають ліки несистематично, тому й інсульти стаються. Скорочуємо також хірургію. Але на 25-30 ліжок вона необхідна. Тим більше, врахуйте, у нас Дністер, то роботи вистачає влітку, травм багато буває.
І, певно, найболючіше: 10 березня ми закрили пологове відділення. Дуже хочеться вірити, що тимчасово. Саме приміщення зберігаємо: у нас два хороших пологових зали. Якщо щось термінове, ми готові прийняти. Але на планові пологи жінки їдуть у Дунаївці, Віньківці.
— Вам як керівнику від того сумно?
— Звичайно. Та ще більше мені як жінці сумно. Бо мені не хочеться розвивати хоспісні ліжка, а пологові закривати. Але я реалістка. Я розумію, якщо в нас за рік буде 70, 80 чи аж 100 пологів (торік було 90), то це виходить, одні пологи на чотири дні. Яка кваліфікація акушерки при цьому? Авжеж, ніяка. Сьогодні пологове повинно мати сучасне обладнання. На це треба 5-6 мільйонів гривень. Де їх взяти? Але ми зробили зараз жіноче відділення: гінекологія, патологія вагітних. І відділення зажило, там тепло, гарно, чисто.
Повторюю, я реалістка, тому переконана, що краще провести оптимізацію, аби зберегти лікарню. Як казав Суворов, програний бій — це ще не програна війна. Тому лікарню треба зберегти за будь-яку ціну. Зрештою, як і за ФАПи треба боротися, амбулаторії.
— Валентино Євгенівно, Ви стали депутатом обласної ради. Чи задоволені своєю депутатською діяльністю? Чи вдалося уже щось зробити?
 — Нині головне завдання — реалізувати два проекти: капітальний ремонт будинку дитячої творчості і реконструкція котельні нашої лікарні. Кошти треба знайти — або з бюджету розвитку, або з обласного бюджету. У місцевому бюджеті нема грошей, бо в нас немає підприємств потужних. Ми ж не Дунаївці і не Волочиськ.
Потім — питання доріг. Займаємося створенням центру для учасників АТО, хочемо об’єднати його з лікарнею. Реформа в освіті й охороні здоров’я через мене проходить. Дуже хочеться, щоб це розумно і виважено відбувалося. Важливе питання — чистота довкілля. Як жінці, хочеться чистоти. Вийдемо на суботник, приберемо, вичистимо. Обов’язково посадимо сад (уже посадили — авт.), щоб не пустувала земля на території лікарні.
— Вірите в майбутнє своєї лікарні?
— Дуже хочу вірити. Знаєте, цього року запрацював у нас новий сучасний рентгенограф, придбаний за кошти обласного бюджету. Задоволені усі, і лікарі, і пацієнти. Якби щороку таке обладнання отримували, зберегли б лікарню для майбутнього і було б куди приходити на роботу молодим спеціалістам.
Повернулися б після навчання наші діти (у нас багато дітей вчиться в медичних закладах)... Нам же тут жити, на нашій землі. Головне, щоб у доброму здоров’ї та під мирним небом.
— Дякую за розмову, Валентино Євгенівно.