Про негаразди в нашій медицині багато сказано, здається, що тут уже додасиш, але коли стикаєшся з ними особисто, то не можеш стриматися, щоб з кимось не поділитися.

Нещодавно довелося мені за направленням дільничного лікаря здати аналізи в одній з поліклінік Хмельницького. «Першою ластівкою» була біохімічна лабораторія, де мене «любязно привітала» працівниця, що приймала сечу за віконечком. «Ви чому поставили тут баночку і мене не дочекалися?» —гнівно гукнула вона мені в спину. Вибачившись, я зауважила, що  направлення моє тут, під баночкою, і що взагалі так робила раніше не раз —  я, та й інші пацієнти. «Це тому, що мене тут раніше не було!» —  відрізала з люттю медична працівниця. Наступним було приміщення, у якому брали кров на аналіз. За столиком сидів зовсім юний хлопчина, з усього видно, практикант. Порадивши «розминати пальця», він вколов на моїй п’ятірні зовсім іншого. «Будете знати наступного разу, який палець підставляти, і як відрізнити середній від безіменного!» — повчальним тоном мудреця прорік юний ескулап, а на запитання, де можна здати кров із вени, вказав на сусідній кабінет, у якому, як виявилося, кров не брали, а лише записували на цю процедуру. Будучи дещо пригніченою від негативної зустрічі з лаборантами, я не запам’ятала номер кабінету (на іншому поверсі) для здачі крові із вени. Назад повертатися, щоб перепитати, зовсім не було охоти. Подивившись на свою цидулку, виписану дільничним лікарем, я побачила на звороті номер потрібного кабінету. Але скільки я його не шукала, такого ніде не було. Відхиливши двері одного з поліклінічних приміщень, у якому начебто брали кров (здається, там приймали хворих з якимось особливим статусом), я сказала про свою проблему. Медсестра, глянувши на моє направлення, запитала хто його виписав. А потім почала глузувати чи то з мене, чи з дільничного лікаря, репліками: «То ви що там, вообще подуріли? Такого кабінету в нас немає. Йдіть в процедурний, він там то і там то...»  Не буду далі описувати, як в тому процедурному кабінеті спеціальний шприц, який я купила майже —  за 10 гривень, виявився бракованим, тож сказали відкупити поліклініці звичайного, одноразового. Як специфічно записувалася на прийом в кабінет УЗД.  І вже з остаточно зіпсованим настроєм поїхала на роботу, бо ж у мене був робочий день, і я повинна була до вечора комусь усміхатися, чітко узгоджувати свої дії, слідкувати за тим, щоб не припуститися помилок.
Ось і думаю після цього: для чого галасувати про реформу в медицині, якщо у нас досі не викорінено звичайнісіньке хамство, нелюбов до своєї професії і взагалі відсутня повага до людей?