Дехто каже, що у лікаря душа не повинна бути вразливою. Інакше в професії надовго не затримаєшся, адже співпереживанням «з’їдаєш» себе. Проте у Миколи Таболи, начмеда Хмельницького онкодиспансеру, котрий у медицині вже понад чотири десятки років, свій погляд на це,  свої правила, без яких, переконаний, у медицині аж ніяк не можна. За чаєм, у неспішній розмові, лікар, про якого кажуть, що наділений Божим даром, ділиться думками про свою професію, стосунки між людьми, розповідає про тривожне і радісне.

— Миколо Михайловичу, у медицину, як правило, ідуть діти за настановою батьків, теж медиків. Такі династії вже звична справа. У вас такий же приклад?
— У моїй родині медиків не було. Батько працював у рибгоспі, мати — домогосподарка. І жили ми в рибацькій хаті у селі Ключівка Красилівського району, де я й народився. Пізніше переїхали в село Антоніни, там минули  моє дитинство і юність.
Хоч лікарів у нашій сім’ї не було, проте пізніше  дізнався, що моя бабуся, білоруска за національністю, яка проживала з дідусем-росіянином у Брянській області, була сільською знахаркою. Вона, до речі, пророкувала, що в нашій родині буде хороший лікар, але батьки думали, що медиком стане моя старша сестра, яка навіть пробувала двічі вступати у медучилище, та виявилося, це судилося мені.
 — І коли ж приймали рішення стати лікарем, мабуть, ще у школі?
 —  У 1969 році, коли закінчив Антонінську школу, нас активно агітували вступати до Кам’янець-Подільського військового училища. Четверо моїх ровесників, як і я, майже погодилися на таку пропозицію, аж поки ми не поспілкувалися із земляком-курсантом, який на наші запитання коротко випалив: «муштра». Я  швиденько рвонув тоді до Вінниці, вступати до медінституту, бо ця професія і справді подобалася мені.
Ось тоді  вперше побачив місто. Треба сказати, багатьох сільських дітей воно випробовувало: доводилося виживати самостійно, боротися за утвердження в колективі.
Коли я лише перейшов на третій курс, у результаті інфаркту помер батько. Статків ми не мали, мама нічим не могла допомогти. Пригадую, як після навчання приїхав додому з чемоданом книжок. Мама, перебравши їх, підрахувала, скільки грошей витратив, і мало не заплакала: «Сину, ти ж костюма міг собі купити!» Та я насамперед думав про роботу.  
Після закінчення медінституту повернувся в село і чотири роки пропрацював я в Антонінській лікарні, яку і зараз намагаюся підтримувати.  Тоді ж треба було завоювати авторитет і сягнути рівня, аби тебе земляки прийняли і повірили. Ургентна хірургія — складна ділянка роботи, але я дуже старався.
 —  Багато хто іде навчатися в медичні заклади, але справжнім лікарем чомусь стає далеко не кожен із них.
 — Під час інтернатури по хірургії в Хмельницькій міській лікарні відомий в області лікар Євгеній Іванович Монастирський навчав мене: «Обов’язково навідуйся до хворих не менше двох разів на день. Вони мають відчути твою увагу і небайдужість». З тих часів і виробилося у мене це «залізне» правило. Крім того, завжди цінується людське ставлення. Ніколи не треба скупитися на чуйність, добре слово. Ну і, безперечно, професіоналізм, без якого лікар — не лікар. Хто присвячує себе медицині, має постійно працювати над своїм вдосконаленням. Мій наставник під час навчання в ординатурі Микола Максимович Шевченко, який у шістдесятих роках проводив успішні операції на серці, радив: «Навчайся у найкращих. Не шкодуй на це ні часу, ні коштів». І я з великим бажанням переймав досвід відомих у ті роки онкохірургів Москви, Ленінграда, Києва, Донецька. У 2006-ому їздив до Америки, і у клініках міст Сан-Франциско, Модесто мав змогу спілкуватися з колегами-онкохірургами, був присутній на операціях.
За професійне життя мені довелося впроваджувати немало перших операцій — комбінованих, об’ємних, інших, які потім стали успішно застосовуватися в онкодиспансері. І тепер я націлюю молодих колег намагатися іти у ногу з часом, вивчати сучасні методики, постійно підвищувати професійну майстерність.
 —  За оце прагнення бути кращим ви й удостоїлися, Миколо Михайловичу, багатьох нагород...
 —  Так. Першим у Хмельницькому онкодиспансері, у 2002-ому році, я отримав звання «Заслужений лікар України». Нагороджений Грамотою Кабінету Міністрів, відзнакою облдержадміністрації «За заслуги перед Хмельниччиною». Про цю відзнаку клопотала колишня моя пацієнтка, вчителька з Новоушиччини. Вона обійшла кабінети чиновників і домоглася, аби таку нагороду отримав і я. Вона для мене — щира подяка від усіх хворих.
 —  Бачу, на стіні у вас фото церкви у рідному селі Ключівка...
 —  Я не пориваю зв’язків із земляками, і вони знають, що в будь-який момент можуть звертатися за допомогою. А Ключівська церква — особлива. Вона збудована у 1803 році, освячена на Покрову Святої Богородиці. З далеких часів збереглася тут ікона «Скоропослушниця», яка, як відомо, так допомагає зцілюватися від онкохвороб. Організаційно, фінансово я допомагав настоятелю церкви отцю Миколі зводити нові куполи на храмі. А потім загорілися бажанням створити купальню біля криниці, якій майже двісті років, і з якої б’є джерело з незмінною температурою води — одинадцять градусів.
Будівництво купальні, упорядкування території невдовзі повністю завершиться, і після її освячення багато людей зможуть користуватися цим Божим дарунком. На цій землі нам обов’язково треба залишати добрий слід.
 —  А ви вірите, Миколо Михайловичу, у долю?
 —  У моєму житті було немало випадків, аби повірити у неї. Ось, до прикладу, під час вступних екзаменів у медінститут мене мало не вигнали через те, що підказував сусіду. «Все, пропало», — думав я, ні живий, ні мертвий. І раптом сусід у військовій формі піднявся з місця і відчеканив російською: «Я  — Ковбаса, лейтенант Радянської Армії Групи радянських військ в Німеччині, даю слово офіцера, що цей «салага» мені не підказував». Так я і  залишився в інституті, хоч отримав за улюблений предмет четвірку. Думаю, це судилося долею, аби я  навчався на лікаря.
І коли вирішив вступати в ординатуру за спеціальністю «хірургія», мені повідомили, що усі місця зайняті, щоб чекав до наступного року. Та на виході мене наздогнав чоловік і запропонував вступити на факультет онкохірургії, який щойно відкрили. Ій я і присвятив своє життя. Подібних випадків вистачало.
 —  Які ж миті вашого життя стали найбільш радісними?
 — Народження дітей. Мої обидві доньки також медики. Старша Наталя — геніколог,  молодша Надія набирається досвіду в онкодиспансері. Разом з дружиною, теж лікарем, ми надзвичайно радіємо нашому онукові Іванку, якому ще немає п’яти років. Він — наша справжня і велика втіха.
Радів, коли отримав звання «заслуженого», і взагалі успіхи на роботі додають енергії та піднесення. Тридцять п’ять років беззмінно працюю у Хмельницькому онкодиспансері, був першим начмедом закладу, завонкохірургічним відділенням №2, обіймав інші посади, а з 2005-ого — знову начмед, яким в цілому працюю вже двадцять років. Професійні досягнення колективу для мене —  завжди приємні моменти.
 —  Та вже напевно  не обходилося і без сумних?
 —  Важкі хвилини переживає кожен. Смерть батьків — це рана, яка залишається назавжди. А ще війна болем пройшлася по моєму серцю, бо ж біля станиці Луганська проживала старша сестра, досі залишаються племінники, велика родина. Cкільки просив переїхати до нас, на Хмельниччину, та вони не наважилися. На щастя, тепер ці краї визволили, але доводилося рідним пересиджувати обстріли у погребі. Були без світла, тепла, недоїдали, переживали постійний страх. Як могли, ми підтримували їх, пересилали кошти, продукти. А знайомі бійці та родина передали звідти кулі, осколки гранат, інші речі, що є свідченням війни, і в Антонінській школі, якій я допомагаю багато років, ми створили куточок АТО.
Минулого року сестри не стало — інсульт. Там, біля станиці похована і мама. Тривога за рідних, які все ще залишаються там, не відпускає.
 —  Вам, можливо, доводилося чути, як хворі казали: «Ідемо до Грінберга, ідемо до Дробнера», не згадуючи назву закладу. Багато хто тепер каже: « Ідемо до Таболи».
 — Я знаю, що зробив усе можливе, аби завоювати таке визнання. Воно мені дороге і приємне.
А ще я радий, що мої учні Вячеслав Мороз, головний лікар Хмельницької поліклініки № 1, головний онколог області, кандидат медичних наук, Микола Гнатюк, районний хірург Старокостянтинова, кандидат медичних наук, Володимир Тручковський, завхірургічним відділенням обласного госпіталю інвалідів, та інші стали високопрофесійними лікарями, яким пацієнти довіряють. Саме довіра необхідний місток між лікарем і хворим.
 —  Миколо Михайловичу, вже зовсім скоро, дев’ятого вересня, ви святкуватимите своє 65-ліття. Цікаво, про що мріється ювілярові?
 —  Бажаю я, як і кожен з нас,  щоб нарешті в Україну прийшов мир, щоб панувало добро. Мрію про той час, коли люди наші не житимуть в бідності, не ходитимуть з простягнутою рукою по чужих землях, а зможуть заробляти на своїй, матимуть  достаток. Дуже хочу, щоб українці більше дбали про своє здоров’я, не отруювали себе добровільно тютюном та  надмірним вживанням алкоголю. Це — наруга над організмом. Свіже повітря, спілкування з природою, рух — ось чого кожному з нас треба побільше. Я, до прикладу, не маю власного автомобіля і зовсім не шкодую про це, бо на роботу і з роботи ходжу пішки. Не так давно до нас в онкодиспансер навідався Борис Ісакович Шлайн, якому виповнилося 90 років, і як досвідчений лікар-хірург та щирий товариш сказав мені: «Бережи своє здоров’я, Миколо. Бо ти потрібен людям». І це усвідомлення, що ти справді чогось вартий,  додає сил.
— Тож нехай це відчуття, Миколо Михайловичу, супроводжує вас ще довго-довго.