Ярмолинецький територіальний центр соціального обслуговування опікується долями 1646 жителів краю, які потребують сторонньої допомоги, соціальних послуг. 82 працівники центру, з яких 71 соціальний робітник, справляються з дорученим завданням на відмінно. Поріднилися, сплелися долями зі своїми, так би мовити, підопічними.
І дров нарубати, й на городі попорати, й випрати, й прибрати, й продуктів принести, і їсти приготувати, й комунальні сплатити.., та найголовніше – словом теплим підтримати оті надщерблені життям душі. Гадаєте, легко? Це ж скільки терпіння треба, мудрості, виваженості, толерантності. «Більшість наших працівників мають вищу або спеціальну освіту, – розповідає Лариса Василик, яка вже дев’ятнадцять літ очолює заклад. – Зарплатня у них мінімальна, але, розумієте, по-іншому вже не можуть, бо ж як, до прикладу, сказати прикутій до візочка людині, яку обслуговуєш понад двадцять літ і яка прикипіла до тебе душею, що зморився, “вигорів професійно”? Кожен соціальний робітник у сільській місцевості, а у нас там 90 відсотків «підшефних», повинен обслуговувати шестеро осіб, проте, зважаючи на нормативи, доведені коефіцієнтом бюджетного забезпечення, обслуговує десять-одинадцять. Абсолютно всі наші соціальні робітники достойні похвали. Взірцем для згуртованого колективу є Галина Стожик, Людмила Косінська, Віра Дябел».
Ярмолинецький центр соціального обслуговування тривалий час утримував лідерські позиції в області. Лариса Степанівна п’ять літ тому навіть грамоту отримала – «Кращий директор терцентру». Адже саме вони були першопрохідцями проекту «Платні послуги», досвідом якого потім ділилися й з іншими областями. «Це послуги, що нам замовляють люди, які, згідно з законом, не мають права на соцпрацівника, – розповідає Лариса Степанівна. – Вони, послуги, абсолютно копійчані, проте доволі вагомі. До прикладу, те ж оформлення субсидій: людям з віддалених сіл і добиратися далеко, і черги вистоювати не можуть, й почасти не встигається за день. Наші ж соціальні робітники за символічну платню це виконують. Перелік подібних послуг у нас чималий, їхнім виконанням й назбируємо близько ста тисяч гривень на рік». Окрім основного затишного, добротно відремонтованого приміщення у Ярмолинцях, гордістю центру є й його філіал – створений у Михайлівці, у приміщенні частини дільничної лікарні, так званий заклад підтриманого проживання. Облаштували тут, окрім кімнат, де у критичний період можуть проживати люди, які цього потребують, й душову, й перукарню, й пральню, і взуття ремонтують, і послуги швачки надають. Звозять сюди соціальні працівники доріжки, ковдри, покривала, інші речі своїх підшефних, аби випрати, взуття й одяг відремонтувати, нерідко й самих стареньких, аби покупати, постригти… Є тут і садок, і пасіка…
Чому нині не в лідерах? Зовсім не тому, що працюють гірше. Ні, як завше: на совість, повністю присвячуючи себе роботі. Просто, зізнається керівник, зі створенням ОТГ на центри почали виділяти значно більше коштів – мають з чого.
Проте й задніх Ярмолинецький територіальний центр не пасе. Здобутків мають чимало, послуги свої постійно намагаються покращувати-вдосконалювати. Адже, не приховує Лариса Степанівна, конкуренція на ринку соціальних послуг нині чимала. На сьогодні, на думку директора, надання соціальних послуг в комунальних установах для різних категорій населення доцільно об’єднати. І деякі новостворені ОТГ так і чинять.
Проблем, на які нині нарікає кожна галузь, терцентри, стверджує Лариса Степанівна, по суті, не мають. «Наше міністерство нас чує, обласний департамент щоразу цікавиться проблемами на місцях, відшуковує шляхи розв’язання, – каже керівник. – Проте є питання, які просто не узгоджені на рівні держави. До прикладу, дванадцять років ми доглядали одиноку жінку, яка на старості літ чомусь вирішила взяти до хати… свиню. Ну от така була примха. Переписала вона на територіальний центр будинок. Вступив у дію заповіт. Пройшли ми всі необхідні рутинні бюрократичні процедури, п’ять тисяч гривень за торги сплативши. Покупець за хату 57 тисяч гривень готовий сплатити, гроші у районну казну підуть. Аж на останньому етапі: нотаріус вимагає розпорядження (!) голови райдержадміністрації, а у останнього чітко вказано, що то має бути лист (!), що державний орган не заперечує… Ось так і застопорилася справа, хата валиться, подвір’я заростає, грошей не отримали. Ми до Гройсмана з цим питанням зверталися. Проте вже рік – віз на тому ж місці.
Або ще: якщо психічно хвора людина відмовляється від диспансеризації, на примусове лікування без її згоди не забирають. Виходить замкнуте коло – це медична проблема, а не соціальна: маючи медичний висновок, ця людина не лікується, а відповідає за неї і терпить її витівки соціальний працівник. Вона не стає на диспансерний облік – ми не можемо зняти з обслуговування. Це знущання і над цією людиною, і над соціальним працівником. Якось треба це питання вирішити».
…Їхній труд і не простий, і не прибутковий, і почасти непримітний, проте такий необхідний, бо саме вони запалюють світло у кінці тунелю, продовжують людські життя й наповнюють їх змістом.
Gismeteo 
