Хоч які б міркування не висловлювалися з приводу сучасної медицини, Петро Брунарський, завідувач хірургічного відділення Волочиської центральної районної лікарні, районний хірург, залишається вірним переконанню, що в медицину треба йти лише за покликанням. Про це та про інше ми говоримо за чашкою чаю в кабінеті лікаря під час його перепочинку перед черговою операцією.

– У нашій професії навряд чи надовго затримуються ті, хто сподівається на щедрі подяки пацієнтів, хто «фіксує» робочий час, хто не вміє співпереживати.
– Співпереживати? Якщо відверто, не один раз доводилося чути, що лікаря не вистачить на те, щоб перейматися проблемами пацієнтів. Він просто виконує свою роботу.
– Не можу з цим погодитися. Бо за сорок років роботи в медицині я завжди переживаю, щоб результат лікування був ефективним, щоб пацієнт швидше одужав. Мені здається, що лікар не менше переймається одужанням хворого, ніж родичі. Не все у наших силах – це інше питання. Та вболівати за пацієнта – мабуть, наша професійна доля. Окрім лікувального процесу, має ще й бути моральна підтримка, якої так потребує хворий.
І на доповнення початку розмови скажу, що в нашій професії доводиться багато чим жертвувати – вільним часом, відпусткою, відпочинком з сім’єю і так далі. Якщо ти готовий до цього, іди в медицину.
– А як у Вас, Петре Миколайовичу, визріло бажання присвятити себе цій професії?
– Старша сестра Анна, яка тривалий час працювала медсестрою, стала для мене і прикладом, і заохоченням займатися медициною. Причому бачив себе в майбутньому лише хірургом. Вибір був свідомий, і я докладав дуже багато зусиль, щоб моя мрія збулася. У нашому невеличкому селі Жовтневе на Тернопільщині я став другим медиком з вищою освітою. Батьки Микола Іванович та Іванна Петрівна, прості колгоспники, дуже гордилися цим. А я все життя буду вдячний їм за підтримку, за їхню любов, яка допомагала мені.
Закінчивши Тернопільський медінститут, рік стажувався в Хмельницькій районній лікарні. Мав направлення на роботу в Шепетівку, але вдалося помінятися з хорошим приятелем і так опинився у Волочиську. Щоправда, вакантної посади хірурга не було, довелося стажуватися за іншими напрямками, та я вірив, що моє бажання таки здійсниться.
– Невже за 40 років роботи не пожалкували, що обрали таку неспокійну, таку непросту професію?
– Чи обрав би я цю ж роботу, якби довелося починати спочатку? Однозначно – так! Чи жалкую, що так склалося життя? Стосовно роботи – ніскільки. Єдине, страшенно жалкую, що так рано пішла з життя моя дружина Марія Володимирівна, прекрасна людина, чудовий лікар-педіатр. Але важка хвороба, на превеликий жаль, не зважала на такі якості.
– Петре Миколайовичу, здавалося б, районній хірургії важко змагатися з закладами вищого рівня. Але, як не дивно, Волочиська лікарня вражає новаціями і змінами, які спостерігаємо з року в рік.
– Так, ми й справді впроваджуємо чимало новацій, зокрема й новітніх методик лікування. Відвідуємо різні медичні форуми і, коли мова йде про досягнення Волочиської районної, це дуже приємно. Тож у професійних колах наш заклад нерідко ставлять у приклад.
А змін і справді багато. Цим, безперечно, маємо завдячувати головному лікарю Віктору Миколайовичу Чубару. До речі, він ще й практикуючий хірург. Загалом, хірургічне відділення – представляють професіонали, які прагнуть привносити нове, прогресивне. Імена Віктора Чубара, Юрія Лавренюка, Богдана Дороша, Сергія Дороша добре знають далеко за межами району.
Наша лікарня була серед лідерів у запровадженні лапароскопічних операцій у районних закладах, а також – із протезування кульшових суглобів. І до нас їдуть чи не зі всієї України, бо хірурги демонструють надзвичайно високу майстерність. У цьому зв’язку маю подякувати й обласному хірургу Анатолію Суходолі за всебічну підтримку.
– Та як у період безгрошів’я вдається закладу розвиватися, вдосконалюватися?
– Нам пощастило з керівником, господарський хист якого відіграє велику роль. А ще Волочиськ має благодійників, які по-справжньому вболівають за лікарню і вважають своїм обов’язком допомагати. Важко і перелічити, скільки доклав до осучаснення закладу народний депутат України Сергій Лабазюк. Допомагати землякам – це, мабуть, потреба його душі. Місцева влада, підприємства, агроформування – усі долучаються до загальної доброї справи – підтримки лікарні.
– Три роки тому Ви стали заслуженим лікарем України, і допоки єдиний у колективі маєте це звання. Така відзнака змінила хірурга Брунарського?
– Окрім вивіски на дверях, нічого не змінилося. Я не з тих, хто хизується чи вихваляється заслугами. Але морально, звичайно, приємно, що твоя праця помітна і її гідно оцінили.
– Гідною насамперед мала би бути зарплата медичних працівників.
– Це – проблема, яка зовсім скоро може набрати величезних масштабів. Лікарі, медсестри, набувши досвіду, масово виїжджають за кордон, бо там їхня праця оплачується значно вище. Нещодавно спілкувався зі знайомим, з’ясовується, в США лікар-травматолог отримує за рік 400-500 тисяч доларів. А нам знадобиться сто років працювати, щоб отримати їх річну зар- плату. Реформа охорони здоров’я мала би передбачити зміни у зарплатах медпрацівників.
– А як, до речі, Ви оцінюєте реформу галузі, адже чуємо багато нарікань.
– І вони справедливі. Не зможе швидка заїхати в село за 15-20 хвилин розбитими дорогами. Захворіти зараз – не дай Боже. Перше питання хворого – у скільки обійдеться лікування? Людям з такими жалюгідними статками не наздогнати ціни на медпрепарати, діагностичне обстеження. На забезпечення одного хворого в середньому виділяють 20 гривень у день. На жаль, до пропозиції знизу не прислухаються, а кабінетні рішення відірвані від реалій.
– Який Ви поза роботою? Чому присвячуєте вільний час?
– Читання спеціальної медичної літератури – це вже стало, мабуть, щоденним заняттям. Люблю шахи і за можливості не промину зіграти кілька партій. Коли ще були молодими, то дуже часто влаштовували спортивні змагання з волейболу, баскетболу, гандболу, інші – між організаціями міста, області. Я в усіх брав участь. Спорт був потребою для більшості моїх молодих колег.
Величезне задоволення отримую від спілкування з онуками. Старший Максим, як і його батько, вирішив присвятити себе економіці, а маленькій Златочці ще далеченько до вибору професії. Хтозна, може, колись і вона, як і я, своє життя присвятить медицині.