Неоголошена, дика й підла, війна триває. Донбас залишається живою раною на тілі України. Рана не гоїться, бо щодень, мало не щогодини вмивається кров’ю наших бійців. Дивна війна. Бо одні продовжують жити, як і раніше, сито й тепло, розважаючись, борючись, як от у Верховній Раді та уряді, за владу й посади, святкуючи Новий рік і Різдво. Інші, практично голі й босі, замерзають в окопах, ціпеніють від постійних обстрілів — гинуть. Тому й дивною видається ця війна, дуже схожа на хронічне відстрілювання українців...
Однак усе має свій кінець, і рано чи пізно ця війна таки закінчиться. І ті, кому пощастить вижити під пекельними «градами», «смерчами» й «ураганами», таки повернуться додому. Як житимуть вони поруч із нами? Як?! Згадуючи своїх загиблих друзів, згадуючи те, як доводилося їм (молодим чоловікам з абсолютно мирного життя) збирати останки бойових побратимів, знову й знову переживаючи жахіття обстрілів (на рівні підсвідомості — практично постійно).
Психологи стверджують, що значна частина колишніх
солдатів відчуває себе у мирному, повоєнному житті чужими. Так, нам треба усім усвідомити, що з війни повертаються інші люди. Нам треба усвідомити це й прийняти ці зміни. Ми зобов’язані зробити це — вони нас захищають. Якщо не приймемо, якщо не допоможемо їм, своїм чоловікам, синам, братам, боротися з цим синдромом, ризикуємо навіть, якщо хочете, їх втратити. Я зовсім не нагнітаю ситуацію. Просто, як нещодавно прозвучало в одній з телепередач, після громадянської війни у Хорватії, яка відбувалася у 90-ті роки, загинуло вдвічі більше колишніх бійців, ніж під час самих бойових дій, — від самогубств...

 

За словами Марини Малиновської, психолога-волонтера, директора хмельницького цен-тру розвитку «Простір», якщо АТО закінчиться нашою перемогою, і бійці відчуватимуть себе захисниками-переможцями, тоді, за прогнозами фахівців, посттравматичний синдром буде спостерігатися лише у 20 відсотків солдатів. Якщо ж щось піде не так, і буде знецінено їхню участь у антитерористичній операції (як це було, приміром, з афганською війною), то відсоток сягне 50. Тому що дуже важливий для бійців фактор мотивації. Якщо вони ідуть захищати власну, рідну землю — це одне. Якщо ж їх звинуватять у тому, що вони, мовляв, нападали на своїх же співгромадян, це зовсім інше. Відповідно, й реакція їхня буде іншою.
— Марино Миколаївно, давайте спочатку визначимо, що ж таке посттравматичний синдром?
— Посттравматичний синдром, або як ще його називають, посттравматичний стресовий розлад, це тривалі адаптативні психічні й соціальні зміни або хворобливі стани. Вони є наслідком впливу на людину подій надзвичайного, екстремального характеру. У нашому випадку, це перебування в зоні бойових дій. Головною проблемою бойової психічної травми стають її наслідки, які зберігаються протягом багатьох місяців і навіть років після війни. І в таких ситуаціях колишні солдати бачать і сприймають усе не так, як, приміром, ми. У них загострене відчуття справедливості. Вони, приміром, можуть вважати, що їх не так лікують, не так до них ставляться... Вони практично усе бачать у перевернутому вигляді.
І тут дуже важливо те, що суспільство, по суті, не зовсім готове їх такими прийняти. І це не тому, що ми такі погані — ми просто не знаємо, які ознаки посттравматичного синдрому.
— Якби ж війна була як війна, до якої усі звикли: чітка лінія фронту, там ворог, тут — свої... Тому вони приїжджають сюди, і їм в голові не вкладається, бо там — кров, смерть, суцільні страждання, а тут — кав’ярні, веселощі, салюти...
— Так, суспільство мусить виявити розуміння, підтримку й співчуття. Але й тут треба до цього підходити тонко. Бо жаль, якщо його забагато, теж користі не принесе.
— Що ж, все-таки, Марино Миколаївно, ми повинні робити?
— На першому етапі — тільки розуміння й велике терпіння. Як довго? У кожного по-своєму, усе індивідуально. Багато значать стосунки в сім’ї, наскільки вони були теплими до того, як боєць пішов у зону АТО. Якщо особистість сильна, і стосунки в сім’ї хороші, то з часом усе мине. З часом... Але якщо усе навпаки, і в людини нема ні родини, ні дружини, то в цьому випадку ситуація набагато складніша. Особливо чітко це простежувалося на Майдані минулої зими. Знаєте, головне тут — щоб людині було до кого повертатися. Тоді й посттравматичний синдром долатиметься легше.
— Добре, Марино Миколаївно, перший етап пройдено. Що далі?
— Звичайно, відлуння цих трагічних подій залишиться на все життя. Усе буде згадуватися, але емоційного забарвлення не буде. Взагалі, найшкідливіше тут саме емоційне забарвлення. Бо якщо це просто спогад (приміром, я вранці ходив у магазин), то нема ніяких емоцій, просто констатація факту. От коли ми досягнемо такого стану, тоді є перспектива, і людина може адаптуватися. Поки ж є емоційне забарвлення — гнів, злість, страх — ми не можемо говорити про подолання стресу. Непрошені спогади можуть проявлятися знову й знову, коли навколишнє оточення чимось нагадує те, що було під час травмуючої події (запахи, зорові стимули, звуки). Наприклад, запах смаженого м’яса, яке готує вдома мати чи дружина, відразу викликає спогади про смерть побратимів. Спогади обов’язково супроводжуються почуттями тривоги й страху. Виникає безсоння. Більше того, людина, яка бачить жахіття уві сні, підсвідомо просто боїться засинати, аби знову не повертатися до пережитого. Регулярне недосипання призводить до нервового виснаження...
Взагалі на травматичний стрес є три реакції тіла. Це реакції фізіологічні, змінити їх неможливо. Перша реакція найздоровіша: бий! Власне, ті, хто пішов на війну добровільно, хто почав протести на Майдані, почали цей самий бій. Вони ідуть в наступ. Це, повторюю, чиста фізіологія. Але якщо постійно знаходитися у цій битві, у цих травмуючих подіях, виникають напади агресії.
Друга реакція — реакція ступору. Як правило, це не обов’язково зовнішнє загальмування. Можна загальмуватися внутрішньо, і це з часом переходить у соматичні захворювання — виразки, серцево-судинні захворювання тощо.
І третя реакція — біжи! Хтось поїхав за кордон, хтось почав писати книжки, знімати фільми. А хтось почав вживати алкоголь, наркотики. Головне тут — розуміти, що це твоя реакція на травматичний стрес. І потрібне просто вольове зусилля, аби вийти з цього стану. Зрозуміти, що життя продовжується. Бо, якби життя мало зупинитися, напевно, не народжувалися б діти. До речі, коли ще стояв Майдан, ще не було розстрілу, я зауважила, що було багато переносів вагітності. Тоді було дві реакції: або народжувалися швидко, або зачаїлися. Яка мудра природа, це ж знову ті самі реакції тіла: бий, біжи чи реакція ступору.
— Ви працювали і нині працюєте з багатьма учасниками АТО, здебільшого, пораненими. Які ваші враження і, можливо, прогнози?
— Долати посттравматичний синдром усі будуть по-різному. Так само й враження про всіх різні. Хто має почуття гумору, тому легше. Хоча, з одного боку, набагато важче, бо навколо них усі гуртуються. І вони мусять якимось чином ще й чужі проблеми на себе брати. Але в них життєвого ресурсу більше, тож мусять ним ділитися.
Вони, бійці, усі в різному стані. Хто в піднесеному, хто в депресивному. Який стан кращий — важко сказати. Знаєте, категоричним бути не можна. Світ різнобарвний.
— Марино Миколаївно, якщо можна визначити, за який період, у кращому випадку, можна подолати симптоми посттравматичного стресу?
— Якщо брати оптимістичні прогнози, то протягом півроку усе більш-менш влягається. Але, повторюю, усе відбувається індивідуально. А реабілітація — справа надто серйозна і відповідальна. Он у США, після війни у В’єтнамі, розробили досить серйозні механізми реабілі-
тації. Навіть чіткі нормативи визначено: людині не можна знаходитися у зоні бойових дій більше трьох місяців. Що й казати, у Штатах серйозна програма реабілітації. Та в них і ставлення до психологів зовсім інше. У нас, як не прикро це казати, часто-густо сприймають нашу роботу, як... примху. Між тим, психологи повинні постійно працювати з бійцями. Обов’язкові зустрічі з нами! І психологи визначають, що, приміром, тому бійцеві треба надати відпустку на 10 днів, тому — на місяць, а інший повинен пройти ще стільки-то занять з психологом, і лише після того можна робити якісь висновки. Розумієте, найголовніше, наш настрій. Якщо людина у стані гомеостазу (так це називається фахово), тоді вона стабільна, усі системи в неї працюють нормально, вона може приймати адекватні й ефективні рішення. А якщо ми в стані агресії, злості — які ми можемо приймати рішення?! Я працювала з одним чоловіком, інтелігентний такий, витриманий. Але весь напружений, немов стріла. Я себе відчувала, ніби у вулкані. Аж фізично чути, скільки у ньому невисловленої люті! Кажу йому, ви можете навіть матюкатися. А він у відповідь інтелігентно: що ви, як я можу?! У нього, до речі, з часом виразка шлунка відкрилася.
Ще гірше, якщо людина постійно носить у собі почуття провини (вважається, що постійне відчуття провини може викликати у людини навіть таку важку хворобу, як рак). А багато бійців відчувають провину за загибель своїх друзів. І поки всі негативні емоції носяться у собі, вони обов’язково провокують серйозні захворювання. Якщо не завтра, то післязавтра.
— Як же рятуватися? Як допомогти нашим бійцям?
— Треба працювати з ними. Необхідно оце емоційне забарвлення забрати, хоча б зменшити його. Якщо працювати, однозначно піде на краще. А якщо ще запровадимо серйозну програму реабілітації, то, думаю, досягнемо успіхів.
Але є ще одна проблема: бійці, які повернулися із зони бойових дій, не надто охоче звертаються до психологів, вважаючи це мало не слабкодухістю і ганьбою. Це не соромно, почуйте мене! Втім, є й такі, які навіть не розуміють, що потребують допомоги. На їхню думку, з ними все нормально. В той же час, ті, хто з ним спілкується, думають, що він грубіян, чи хам, чи просто згусток люті, а він просто потребує психологічної допомоги, бо він пройшов справжнє пекло. Повторюю, ми повинні це зрозуміти. Якщо він сам не хоче, прошу дружин, матерів, сестер — звертайтеся до нас за допомогою. Посттравматичний синдром необхідно долати. Чим швидше це розпочнемо робити, тим краще.
Окрема тема — поведінка малих дітей, батьки яких повернулися з війни. Вони не можуть сформулювати свою думку, але відчувають, що тато зовсім не такий, як був. І гратися з ними не хоче, і гримнути може нізащо. Діти, повторюю, мовчать, але змінюється їхня поведінка. І це теж повинно стати тривожним сигналом.
Тому прошу усіх звертатися за консультацією і допомогою. Наш хмельницький осередок Української асоціації фахівців з подолання наслідків психотравмуючих подій надає психологічну допомогу учасникам АТО та їхнім родинам безкоштовно.
Наші телефони: 098-234-34-84; 050-158-03-08.
Звертайтеся, не зволікайте, наш обов’язок — допомогти вам.
— Дякую, Марино Миколаївно, за змістовну розмову. Сподіваюся, ваша допомога допоможе багатьом бійцям і їхнім родинам налагодити мирне життя. Бо воно, життя, попри все, продовжується.