За іронією долі першого квітня на День сміху в Україні стартував другий етап медичної реформи, започаткованої У. Супрун. Судячи з усього, багатьом українцям і медикам після цього буде не до жартів.
Реорганізація відбувається в умовах епідемії коронавірусу, під гаслом «оптимізації» і перекладання значних витрат на місцеві бюджети, що в дотаційних районах призведе до банкрутства і закриття медичних закладів.
Сама процедура досить заплутана. Нещодавно заступник міністра охорони здоров’я сформулював її загадково: «МОЗ через субвенцію розподіляло на місцеві влади, а влада з цих коштів утримувала заклади. Це фінансування переходить зараз на Національну службу здоров’я України (НСЗУ), яка буде здійснювати фінансування: за пролікованим випадком, за зверненням пацієнта або за готовність надавати допомогу».
Розрекламований меседж «Гроші підуть за пацієнтом», швидше, є піар-вигадкою, адже, за оцінками фахівців, держава відшкодовуватиме максимум 20-30 відсотків коштів на лікування.
У Конституції України записано чітко: «Охорона здоров’я забезпечується державним фінансуванням відповідних соціально-економічних, медико-санітарних і оздоровчо-профілактичних програм. Держава створює умови для ефективного і доступного для всіх громадян медичного обслуговування». А ще мовиться про те, що існуюча мережа державних та комунальних медичних закладів не може бути скорочена. Там нічого не сказано про комерційні стосунки між ними і державою.
Однак де-факто згортання діяльності закладів охорони здоров’я таки відбувається. Через брак коштів деякі припиняють існування, в інших відбувається вимушене скорочення персоналу. Керівники на місцях гарячково шукають додаткові джерела фінансування.
В умовах «реформування»
Як за таких екстремальних обставин виживає комунальне некомерційне підприємство «Хмельницький обласний дерматовенерологічний центр», бесідуємо з його директором Олегом Каденком.
— Мало хто знає, що царська Росія, до якої колись входила й Україна, була державою масового захворювання на сифіліс та туберкульоз. Їх вдалося побороти з допомогою диспансерів.
У 60-х роках, до прикладу, в державі було важко знайти хворого на сифіліс, щоб показати студентам медінституту.
Хвороба з’явилася знову в 1990-х роках, у тому числі й на Хмельниччині. Захворюваність на сифіліс становила до 1500 випадків на рік. Завдяки суворим профілактичним та лікувальним заходам вогнище вдалося загасити.
Однак окремі спалахи періодично трапляються і тепер.
Минулого року виявили сифіліс у 12 вагітних жінок. Їх вдалося вилікувати, і вони народили здорових немовлят.
Давно помічено, у розповсюдженні цієї хвороби спостерігаються цикли, приблизно тринадцятирічні. Зараз почався новий. У Європі він наближається до піку, в Україні теж ріст захворювань сифілісом на 20 відсотків.
— Що з іншими інфекційними недугами?
— Виявляємо численні випадки гонореї, трихомоніазу, мікоплазму, хламідіозу та сучасних, раніше невідомих, венеричних захворювань, які вдається розпізнати завдяки новим приладам та методикам.
Крім того, заклад займається діагностуванням та лікуванням захворювань шкіри.
Багато людей потерпають від атопічного дерматиту, псоріазу, грибкових захворювань. На жаль, не знаємо точних цифр захворювань, бо, крім нашого центру, діють ще приватні лікарі та клініки, і вони не завжди сумлінно ведуть статистику.
У зашморгу безгрошів’я
— Що дало закладу «реформування»?
— Зменшення фінансування, перерозподіл повноважень між різними закладами, перерозподіл потоку пацієнтів та безліч інших незручностей. Посудіть самі: наш штат скорочено майже на 40 відсотків.
НСЗУ запланувала оплату в обсязі близько 50 гривень за лікування одного амбулаторного пацієнта. Чи реально вкластися в таку суму? Вона не відповідає собівартості послуги та практично не покриває витрат закладу.
Замість того, щоб сприяти закладу у виконанні всіх покладених на нього функцій, НСЗУ виставляє вимоги з приводу закупівлі дороговартісного обладнання, які, звісно, не можуть бути виконані та не відповідають специфіці роботи підприємства.
— Як виходите з такої ситуації?
— По-різному. Дещо допомагають місцеві органи влади та органи місцевого самоврядування, зокрема обласна рада. З коштами зараз сутужно, оскільки в основному вони спрямовуються на боротьбу з коронавірусом. Ми теж беремо посильну участь у боротьбі з епідемією, хоч і не є профільним закладом.
За відсутності повноцінного централізованого фінансування покладаємо велику надію на можливість надавати платні послуги. Така практика запроваджена та поширена в багатьох областях.
На жаль, процес погодження та затвердження прейскуранту триває і досі. В чому тут причина, важко зрозуміти. А всі зароблені кошти плануємо спрямувати на покращення медичного обслуговування населення.
У 2022 році нашому закладу виповниться 100 років, і ми докладаємо всіх зусиль, аби зберегти його і надавати людям висококваліфіковану медичну допомогу. Інакше ризикуємо скотитися до того рівня, який був у царській Росії. З туберкульозу, до речі, Україна вже лідер у Європі.
Хмельницький обласний дерматовенерологічний центр — це велика частина мого життя. Пишаюся, що очолюю його майже 30 років. Віддав йому багато сил і енергії. Тут працює чимало моїх вихованців. Для мене справа честі, аби цей заклад діяв і лікував людей.