Після закінчення Вінницького медичного інституту уродженець села Шибена Теофіпольського району Яків Стецюк тривалий час працював лікарем-дерматовенерологом в Іллінецькій райлікарні на Вінниччині. А потім поїхав до Лівії, де попрацював понад півтора десятиліття.

— Якове Павловичу, пригадайте, як ви приїхали до тієї пустелі на півночі Африки. Що насамперед впало в око?
 — Коли я порівнював медицину Лівії й України, то наша держава здебільшого програвала. Чи не єдиною нашою відчутною перевагою залишалась незрівнянно вища кваліфікація медпрацівників. Але як вона у нас оплачувалась (та й досі оплачується), ні для кого не є таємницею. Про якісь «презенти» в охороні здоров’я там ніхто й не думав ні з пацієнтів, ні з персоналу. У державному закладі все робилося без жодної затраченої копійки, тому медицина в мирний час була доступною всім без винятків. А в приватному закладі — все за чітко встановлену суму. Саме в такому — я й працював.
 Держава на цю галузь фінансів не шкодувала, оснащувала сучасним обладнанням. Від’їздила, наприклад, «швидка допомога» кілька років, і, незалежно від технічного стану, її неодмінно замінювали на нову.
 — Де ж бралися кошти на тому піску й камінні?
 — Мене це теж дивувало. Щодо працьовитості, то, скажу прямо, тамтешнє населення українцям дуже поступається. Нафти й газу видобувалось небагато, хоча запаси їх там величезні, туризму — майже не було, оазиси — лише поодинокі. Тому країна переважно на привозних продуктах. Але вона виділяла відчутні дотації на борошно, макарони, рис, цукор, інші важливі продукти. Скажімо, той же цукор у переводі на гривні коштував у рази дешевше, ніж у нас.
 Висновок напрошується один. Незважаючи на диктаторство Каддафі і надзвичайну замкнутість країни від навколишнього світу, там не було подібних до наших олігархів, які безбожно обдирали б народ. А якщо якийсь чиновник десь прокрався, то розплата була надто жорстокою. Мені випало бути свідком, як одному банкіру після виявлених зловживань під наркозом ампутували праву кисть і ліву ступню, після чого його забрали до в’язниці. Притому таку «операцію» наші лікарі відмовились робити, то приїздили лівійські — із Тріполі, столиці країни. Тому хоч там переважають великі сім’ї і, повторюю, люди великою працьовитістю не відзначаються, практично ніхто не бідував. Кажу в минулому часі, бо нині там війна, а де війна, там — великі біди.
 — Чи доводилося спілкуватися з їхніми сім’ями, приміром, на лівійських весіллях, ювілеях?
 — Якщо чесно, то дуже нудні заходи. Зранку збираються чоловіки в одній частині будинку або навіть кварталу, а жінки — в іншій. Лежимо, під боками — подушечки, п’ємо чай і балакаємо ні про що. Там хлопець не одружувався, поки пів кіло коштовних прикрас своїй судженій не припас, але весілля убогі. На обід разом з пляшкою води, фанти або кока-коли кожному дають на вибір кус-кус або базін. Тобто щось схоже на ячмінну кашу з юшкою та шматком баранини, або зварені великі кулі з борошна грубого помелу в гострому соусі. І загалом їхня кухня дуже гостра. Аж під вечір вони можуть потанцювати під свої бубни. Чоловіки окремо, а жінки окремо.
 — У чому ще там жорсткі порядки?
 — Наприклад, «сухий» закон. Незалежно від громадянства, можна було загриміти на тривалі строки ув’язнення і за алкоголь, і за наркотики. Та й самі традиції в народі якісь, з нашого погляду, навіть дикунські. Офіційно лівієць міг мати водночас аж чотири жінки. Але й досі брати можуть убити сестру, запідозривши її в «несанкціонованих статевих зв’язках». Тобто «змивається кров’ю» ганьба родини, через яку всі від неї відвертаються.
 — За такої ситуації у вас як у венеролога, напевне, роботи було небагато?
 — А й справді! За перших два з половиною роки лише двічі довелось мати справу саме з такими болячками. Та й то у чоловіків, які приїхали з інших країн. Щоденно я лікував хіба що шкіряні хвороби.
 — А тепер про найсерйозніше. Яка причина виникнення в тій країні війни?
 — Частина племен підтримувала Каддафі, а частина — ненавиділа, хоча виступати проти нього боялась. Найбільше замаскованих його ворогів було в регіоні поблизу другої столиці країни — Бенгазі. Будучи противниками диктатур та побоюючись намірів створення на базі Лівії щось на кшталт «Сполучених Штатів Африки», також втрутились американці, пославшись на нібито наявність у тій країні хімічної зброї. Відомо, що попередній президент США Барак Обама назвав це однією з найбільших помилок його президентства. Свої інтереси для втручання були і у французів та принца Саудівської Аравії, якого Каддафі особисто образив. А араби дуже добре пам’ятають як добро, так і зло. З цієї ж причини тут ще й додалися задавнені міжплемінні конфлікти.
Звісно, й Росія не могла за звичкою не всунути туди свого носа. Ось дещо з останніх повідомлень: саме наші північно-східні сусіди закидають Лівію фальшивою валютою, видрукуваною… «Госзнаком». А ще, як відомо, вони відкрито залізли в Сирію, а тепер агітують тамтешню молодь воювати в Лівії на боці найманців Халіфи Хафтара. Хто він такий? Був у команді Каддафі, але прокрався, йому вдалося втекти… На таких і робить ставку Росія, а куди вона влізла, там безлад забезпечений надовго. До того ж, частина мусульманських країн підтримує визнаний у світі лівійський уряд національної згоди, а частина — все того ж Хафтара. Електроенергію там подають уже лише 4-5 годин на добу, на автозаправках — часті сутички, а з велетенського водогону, прокладеного в часи Каддафі до столиці від підземних озер теж, схоже, пуття не буде. Щодо державного забезпечення медицини, то його як такого вже немає.
 Просвітку не видно ні в чому. При всіх певних мінусах диктатора його влада надійно конт-
ролювала не лише свою країну, а й значний шматок узбережжя Середземного моря щодо мігрантів. Тепер із центру Африки через Лівію шукачі кращої долі хлинули в Європу. Після знищення того лідера тривале двовладдя пошматованої держави обернулося чи не найбільшою анархією. Де вистачає росіян, там вистачає й алкоголізму. А ще — наркоманія, бандитизм! На руках у людей — море зброї. На наше щастя, закладів охорони здоров’я вони здебільшого не чіпали в той час, як навіть школи могли громити. Але чимало моїх колег-іноземців постраждали. Знаю щонайменше про шістьох, у кого при переїзді населених пунктів відібрали не лише автомашини, а й практично все, що було з собою.
 — Як же вам вдалося вирватися з того пекла?
 — Мені довелося півроку очікувати розрахунку. Притому нестабільність фінансової системи призвела до того, що не отримав навіть половини заробленого. А останні п’ять днів я прожив у дружньому до мене племені за 40 кілометрів від Гар’яна. Як потрапив туди?
 На той час мешкав у гуртожитку для лікарів біля шпиталю. Звідтіля було видно бандитів, які за нами спостерігали і, можливо, мали інформацію, хто з нас збирається від’їжджати. Все-таки мені вдалося однієї ночі непомітно перенести валізи до помешкання, де проживала сім’я лікарів. А потім зателефонував у плем’я, з яким здавна підтримував гарні стосунки, і попросив друга Бельгу приїхати за мною у п’ятницю, в день молитви, якомога раніше. Із свого помешкання я вийшов, навіть не вимикаючи світло. Забрав речі, приліг на заднє сидіння машини того лівійця. Таким чином нам і вдалося прослизнути КПП, які є при в’їзді й виїзді з кожного населеного пункту. Той же молодий чоловік без пригод доставив мене і в аеропорт у день відльоту. Прощаючись напередодні, тамтешні друзі буквально плакали, наголошуючи, що тепер без українських лікарів кваліфікованої медичної допомоги вже не буде...