Уся черга неприязно подивилися на нього. Особливо жінка, яка стояла останньою, і до якої він підійшов майже впритул, практично дихнувши їй у вухо. Вона мовчки відсахнулася від нього, щільніше притиснувши маску до носа. Інша жінка, поважнішого віку, просичала до «новачка»: «Одягніть маску! Совість є?!». У черзі невдоволені, похитавши головами, відносно заспокоїлися і знову зосередилися на очікуванні.
Стояли в черзі безкоштовно проходити ПЛР-тест. Хто уже здав, виходив, щасливий, і прямував до зупинки громадського транспорту. Дехто (їх значно менше — до власного авто або таксі). Поверталися додому чи, може, й на роботу, так само, як і їхали до лабораторії, — разом із усіма, пліч-о-пліч, у громадському транспорті. По дорозі могли й до магазину забігти, продуктів прикупити. Авжеж, бо ж чекати результату ще донедавна треба було 7 днів, і за правилами — в самоізоляції...
Що ж, живемо в нових реаліях і повинні до них пристосовуватися. І розуміємо, що більшість із нас мусить перехворіти цією хворобою.
Однак почуваєшся абсолютно дискомфортно. У тому, приміром, що приречений чекати результати тесту цілий тиждень. У тому, що розумієш, що чимало людей ігнорують правила самоізоляції. В тому, що нині не налагоджений конт-
роль за контактними особами хворих. Не завжди відслідковується ланцюжок, аби відразу ізолювати цих осіб і перервати його. Між іншим, в Ірландії нещодавно дослідили, що лише один хворий за три дні заразив 56 інших людей!
Звичайно, хто свідомий, то намагатиметься обмежити своє спілкування з іншими. Втім у наших умовах це надто складно. Адже, навіть здавши тест, доводиться чекати результату цілий тиждень.
Хто має гроші, той іде у приватну лабораторію, де тест можна зробити у середньому за тисячу гривень. І результат буде відомий того ж дня. Знову ж виникає запитання (я розумію, що риторичне): чому ж такий процес не може нарешті налагодити держава? Чому громадяни повинні витрачати свої кошти, аби дізнатися, хворі вони чи ні? Для чого виділялися кошти на боротьбу з коронавірусом? Якщо ми не можемо забезпечити навіть проведення достатньої кількості тестувань?
Питань стільки, що втомишся їх ставити. І ще більша печаль від того, що практично витрати на лікування, як правило, лягають на плечі хворих. Тих, хто лікується амбулаторно, — стовідсотково.
Моя знайома розповіла, як, власне, вона лікувалася (на щастя, перехворіла у легкій формі). Отже, почала з тестування. Її обурило що, стільки часу треба чекати результату, і вона пішла до приватної лабораторії. Пізнього вечора їй повідомили, що тест позитивний. Наступного ранку на роботу вже не пішов і її чоловік. Вона обдзвонила всіх своїх рідних, особливо, тих, з ким мала останнім часом контакт, повідомила неприємну новину. І почала лікуватися вдома. Пила антибіотики, вітаміни, інші препарати, які приписав лікар. Сумлінно сиділа в квартирі. Чоловік так само весь термін висидів у квартирі. Продукти їм під двері привозили діти.
Оскільки моїй знайомій уже не вистачало сил сидіти ізольованою, і самопочуття було хороше, через 14 днів, як і належить, вона знову пішла здавати тест до приватної лабораторії, аби не чекати сім днів відповіді. Знову віддала тисячу гривень. Дякувати Богу, результат уже був негативним. І вона спокійно пішла на роботу. Її чоловік, здавши ІФА-тест, теж повернувся до свого трудового колективу.
Усе, як бачите, за правилами. Більше того, знайома зекономила державні гроші, які пішли б на оплату додаткових днів її лікарняного, протягом яких довелося б очікувати результату безплатного тесту. До речі, так само, як і на початку лікування, коли теж не чекала лікарняного результату — разом 2 тижні. Зате вона потратила свої. Бо має, скажете ви. Ні, зайвих грошей вона не має, як, зрештою, і кожен із нас. І зарплата у неї всього 7 тисяч. А на тести й лікування їй довелося витратити 3,5 тисячі гривень. Звісно, при складнішому перебігу хвороби йдуть значно більші суми. Але і це великі гроші. За них можна купити, приміром, куртку на зиму чи дві пари непоганого взуття, чи... Зрештою, не варто перераховувати, кожен з нас сам добре знає, як найдоцільніше йому використати свої гроші. Тож дуже прикро, що мусимо витрачати їх тому, що держава не змогла повноцінно забезпечити потреби у тестуванні.
Кількість тестувань недостатня. Тому й точної картини не маємо. А далі — більше. Медперсонал хворіє, бо незахищений. А якщо захворіє (чи звільниться) більшість, хто нас лікуватиме? Постійно чуємо, що місця у лікарнях ось-ось заповняться...
І знову — вкотре! — відчуваєш себе фактично незахищеним. Проте є щось у цьому позитивне. Як думаєте? Ця ситуація є для нас потужним стимулом дотримання карантинних правил. Авжеж, змушує постійно носити маску, кожного разу мити руки, дотримуватися соціальної дистанції. Це чують усі? Дуже сподіваюся, й ті, хто без маски в черзі може підійти впритул до вас і запитати (ніс в ніс), хто крайній...