Надрукувати
Категорія: Здоров'я
Перегляди: 460

Перша, друга третя... Кляті сходинки. Ну чому п’ятиповерхівки без ліфтів? Боже милостивий, як же дійти до квартири?! Оце називається погуляла п’ять хвилин на свіжому повітрі... Осоружна  болячка всі сила  висмоктала... Страшенно хочеться пити... Зараз би чайку, компотику, водички... 

Четверта, п’ята, шоста... З чого ж усе почалося? Прийшла розпашілою і — до холодильника. Пила узвар, як востаннє в житті. Тоді навіть гадки не мала, що й справді міг стати останнім. Ніхто не думає. Знайомий зробив опитування «З чого почався КОВІД?» у реанімаційному відділенні інфекційної лікарні. Сусіди по палаті відповіли: компотик, молоко, вода з холодильника; спітніла спина і прохолодний вітерець; вологе взуття і задубілі ноги. Хто у наш час звертає увагу на нежить?! Як кажуть: лікуй не лікуй, а сім днів будеш шмаркати. Перетерпимо, переходимо, поп’ємо чайку з малиною-калиною, заковтнемо пігулку-другу і… гайда до праці.
А ні, цього разу так не минулося: пропав смак, зникли запахи, температура почала стрибати вгору-вниз, сухий кашель душить і дихати важко. Далі – гірше. Бухи-бухи частішає, ломота у тілі така, що не заснеш і тому тиняєшся вночі, наче сновида, заважаючи домашнім відпочивати. Вранці дзвінок сімейному лікарю і… «ходіння по муках».
Сьома, восьма, дев’ята… Другий поверх, треба передихнути. Чому така важка жіноча сумочка, там же тільки схудлий гаманець і кілька рецептів?! Ото саме за тими папірцями три дні (як виявиться пізніше, з пневмонією) курсувала між медустановами з пересадками у транспорті, з прихиляннями до дерев (коли йшла пішки), аби здати аналізи, зробити рентген, тест на КОВІД тощо. Потім ще довго сиділа у вузькому коридорі амбулаторії, прихилившись до холодної стіни. А в заповітному кабінеті молода лікарка, як багаторука індійська богиня, робила записи в медичній картці, відповідала на телефонні дзвінки, вимірювала сатурацію, вислуховувала скарги, стежила за пульсом, рекомендувала ліки і все це од-но-час-но, бо пацієнти йшли до кабінету за записом, або й без нього з істеричним криком: «Мені погано, допоможіть!» Інші ж взагалі чатували під вікнами, намагалися «просочитися» крізь чергу, аби укласти декларацію або взяти рецепт для чоловіка (дружини, брата...). І всі гуртом кричали та вимагали уваги. Хай би той, хто придумав таку медичну реформу, застряг навіки у черзі з чхаючо-кашляючо-шмаркаючими ковідними хворими!
Але, схоже, я застрягла між поверхами. Яка там сходинка? Тридцять четверта, здається, чи сто тридцята з краю? Ех, з краю, схоже, залишилася я, зіткнувшись із двома дівчиськами, коли замотана у товстий вовняний шарф з респіратором на обличчі ледь волокла ноги з лікарні додому. А вони — галасливі, розпашілі, свіжі, як весняні квіти, – знесли мене в кучугуру на краю тротуару. Регочучи з моєї безпомічності, болячок і негараздів, подалися геть, навіть не вибачившись. Відхекуючись, обтріпувалася, філософствуючи: врешті-решт все старе поступається молодій порослі. Але чому ж так безжально й бездумно?
Ні, то не про дівчат, а про тих, хто спроектував будинок для вічно молодих мешканців! Здається, сімдесят друга сходинка... Треба віддихатися, а то хекаю, як курець зі стажем. Так, як там справжні монахи читають молитву на диханні: «Господи, Ісусе Христе», — вдих, «Помилуй мене, грішну», — видих. О, згадала й молитву. А Бога просила ще тоді, коли лежала на ліжку з виряченими очима, як рибина на березі, коли не могла поворухнутися, бо боліла навіть шкіра, і, здавалося, тріщали та розходилися ребра, а повітря — щезло. «Боженьку, допоможи, бо задихаюся...»
Сімдесят десята... Яка сімдесят десята? Вісімдесята! А дихати немає чим... Та вже... Вже не треба спати сидячи, пити літрами воду і подумки вкотре прощатися з рідними. Чи ще з кимось небайдужим? Ночами думки завжди темні. А ця болячка явила на світ Божий все із самісіньких глибин душі, з найпотаємніших комірок скелети повитягувала. До всього ще й депресія додалася. Та так, що й не поворухнутися...
Все, в очах потемніло, у скронях пульсує... Он вже й двері квартири видно, але не можу, не можу зробити й кроку. Ще сім, шість, п’ять…
«Алло, доцю, допоможи, бо впаду… Від безсилля...»