Привітна усмішка, що завжди прикрашає обличчя цієї красивої жінки, вселяє впевненість, а щире слово налаштовує на позитив, навіть у найскладніших ситуаціях. Медичного директора санаторію «Райдуга», що у Волочиську, напрочуд мудрого, виваженого, далекоглядного керівника, люблять і поважають колектив та відпочивальники; за консультацією до високопрофесійного уролога їдуть з багатьох куточків області; довіряють земляки депутату Волочиської міської ради, голові постійної комісії з питань охорони здоров’я, освіти, соціального захисту, культури, туризму, молоді та спорту; кожного захоплює багатогранність її талантів: готує-випікає, шиє-конструює, малює… Та найголовніше, Ірина Бабюк – зразкова мама, дружина, донька, справжня українська берегиня.

Коли переїхали з батьками і старшою сестричкою із Пахутинець, де батько тривалий час працював головою колгоспу, до Тарноруди, семикласниця Іринка відразу влилася у великий новий колектив й з головою занурилася не лише у навчання, а й не пропускала жодного гуртка. Хоч з малювання неодноразово займала призові місця на олімпіадах різних рівнів, стати мріяла не художником, а фармацевтом. Як мама. Підсобляючи неньці в аптеці, дівча з дев’ятого класу знало, які ліки від чого. Тож після закінчення школи золота медалістка поїхала на підготовчі курси до Вінницького медичного вишу. Втім після них декан запевнив батьків: «Комерсанта з вашої доньки не буде. Подавайте документи на лікувальну справу». Взагалі, зізнається Ірина Петрівна, її доля щедра на мудрих наставників-вчителів. «Найбільше знань і практики я почерпнула у Хмельницькій обласній лікарні, де проходила інтернатуру за спеціальністю «хірургія», – констатує лікарка. – А заслужений лікар України, завідувач відділенням урології Станіслав Собчинський, можна сказати, дав мені путівку в життя – завдяки йому я стала урологом, щоправда, довелося ще довчатися. Тонкощам хірургії й справжньому лікарському мистецтву терпляче навчав Петро Брунарський, завідувач хірургічним відділенням Волочиської райлікарні, де три роки працювала урологом й на півставки ургентним хірургом».

Коли молодій лікарці запропонували місце медичного директора у санаторії, погодилася. Підтримав і чоловік, мовляв, може, трішки легше буде, та й на нічні чергування не доведеться ходити, залишаючи маленького сина. А от батьки категорично були проти. Батько, за плечима котрого головування у колгоспі й сільській раді, знає, який нелегкий хліб керівника, тож не хотів, аби донька взяла на плечі таку важку ношу. Нині, коли з моменту призначення минуло три з половиною роки, Ірина Петрівна зізнається, що й не підозрювала, що ця посада потребує так багато нервів і сил. Тим паче, у не найкращі для країни часи. Проте, запевняє, жодного разу не пошкодувала про свій вибір, за нею ж бо – люди, які їй повірили. «Я відразу зіткнулася з викликами, – розповідає. – Довелося розв’язувати проблему за проблемою: 16 років санаторій функціонував, а у працівників не було категорій, не повірена апаратура, старі ремонти. Проте найскладніше було, коли небавом після мого призначення з Запоріжжя (санаторій ще тоді повністю належав «Мотор Січі», це у 2020 році він реорганізувався у ТОВ, яке очолив Валерій Петров) прийшов документ з вимогою скоротити 30 працівників. Скільки тих листів приходило. Й обґрунтовано – такі часи. Та ми не здавалися. Складали бізнес-плани, підкріплюючи їх реальними цифрами, їхали з ними до Запоріжжя, хапалася за усі наявні соломинки і колектив зберегли. Нині у нас прекрасний колектив – родзинка «Райдуги». Бачили б ви, які схвальні відгуки про кожного з них і про заклад загалом залишають відпочивальники! Ми значно розширили спектр спрямувань, отримали акредитацію першої категорії. На нині маємо чимало розроблених реабілітаційних програм, серед них і відновлення після ковіду та інсульту…»

Втім, не приховує гіркої правди медичний директор, нинішні реалії вносять у функціонування таких закладів неприємні корективи – хто, попри все, зможе втриматися на плаву, той виживе. «Санаторіям вкрай потрібна допомога держави, – переконана керівник. – Це і фінансування, й тендери, й залучення до співпраці фондів соціального страхування. У Національній службі здоров’я має бути прописане санаторно-курортне лікування».

Окрім завантаженості на роботі, ця енергійна жінка встигає об’їздити Україну й закордоння в рамках обміну досвідом, рідну громаду – з виїзними комісіями. А вдома на неї з нетерпінням чекають два Михайла – чоловік і син-другокласник. Догоджає їм смаколиками, старається приділяти більше уваги. Проте, коли зовсім не встигає – дзвонить найкращій подрузі – неньці. «І за двадцять хвилин мама у нас. Мої батьки, – констатує, – в нас всю душу вкладають. А ми з сестрою сім’ями щовихідних їдемо до рідної домівки, допомагати з чималим господарством. У нас є багаторічна сімейна традиція – дівчата щонеділі ліплять вареники з сиром, картоплею і вишнями, а хлопці йдуть на риболовлю».

Не лише на кулінарні шедеври героїні нашого сюжету часто збираються у її домівці рідні, друзі, – мов магнітом, притягує її вдача. «Восьмого березня, як і кожного свята, що припадає на вихідні, поїдемо до батьків. Якщо ж свято у робочий день – святкую з двома найріднішими Михайлами, – усміхається жінка. – І вони неодмінно дарують мені подарунки. Не у вартості їхній справа, а в увазі. Жінка завжди повинна відчувати, що вона жінка. От цього відчуття на постійній основі я й бажаю усім подільським жінкам у переддень свята».