Курси валют

40 днів минає, як наш дідусь Йосип Іванович Ядуха, заслужений журналіст України, багаторічний редактор «Подільських вістей», пішов у засвіти. 40 днів — чистих і щирих спогадів про світлу, мудру й унікальну людину, наділену надзвичайною добротою, безкорисливістю і чуйністю.

Під жорна безжального молоха-коронавірусу потрапили мільйони людей. І нашу родину не обминула ця гірка чаша, забравши від нас любого дідуся. Однак бенкет молоха, який надалі пожирає людство, триває. І він, на жаль, не знає ані меж, ані найменшого милосердя, ані спочинку.

Так сталося, що у моїй сім’ї є ті, хто захворіли, ті, хто видужали, ті, хто померли. Мої близькі люди поповнили всі три статистичні позиції попри те, що більше року дотримувалися усіх правил карантину. Захворювання передається ланцюжком, який дуже складно відслідкувати. Ймовірно, велика кількість людей передає вірус, не знаючи про власне зараження, але передає тому, що не дотримується обмежувальних заходів або дотримується умовно. Нам пощастило потрапити до кваліфікованої та дуже турботливої команди фахівців, яка справді рятує і допомагає, але ніхто не може передбачити, який удар нанесуть наслідки хвороби на організм у кожному конкретному випадку.
Уже понад рік Україна перебуває в ситуації пандемії, намагаючись усіма способами утримувати, бодай, не надто збитковий фінансовий ритм. Безперечно, страждають усі галузі, а деякі опинилися у вкрай важкому становищі, особливо медична, сфера малого бізнесу, сфера освіти і культури, — тому будь-які офіційні чи неофіційні послаблення карантинних норм стають зеленим світлом, аби увірватися у цю вузьку щілину в пандемії невідомої тривалості та облегшити своє економічне становище. Про наслідки цих ривків говорить статистика захворюваності, проте уже не надто промовисто й переконливо, бо від березня 2020 року люди втомилися перейматися збільшенням цифр, які їх безпосередньо не стосуються. Рівень загальної свідомості, що намагався рости під час первинної паніки, знесилено впав і оживає знову лише, коли позитивний результат тесту на Covid-19 отримують уже не абстрактна кількість українців, а близькі люди, дарма, що постсвідоме ставлення до проблеми нікому не допомагає. Ми бачимо на вхідних дверях попередження про носіння маски та дотримування дистанції, але нам необхідно стати в довгу чергу чи сісти у переповнений транспорт, ми знаємо про дозволену кількість людей на заходах, але бувають важливі події, які ми пропустити не можемо. Ми помічаємо порушення у дотриманні норм, але це справа та вільний вибір інших людей, що нас не стосується. У всьому цьому залишається одна спільна річ, яку неможливо, виправдовуючись, спрямувати на іншого. Як не крути, у боротьбі з поширенням вірусу все суспільство знаходиться в одному човні. Це означає, що кожне легковажне порушення може мати дуже важкі наслідки для інших людей, хвороба у різних формах зачепить усіх, йдеться лише про кількість тих, хто вціліє, і це — питання пріоритетів, яке зараз на часі. Важливіше утриматися від звичок, які розходяться з проханнями ВООЗ і МОЗ, чи змінити їх під чинні рекомендації, ніж уявляти, що ми ні на що не впливаємо, важливіше підтримувати одне одного і нагадувати про безпеку, ніж час від часу дозволяти собі не опікуватися загальною проблемою. Важливо діяти згідно з вимогами, перечекати вдома, щоб цей важкий період помалу минув, і сподіватися, що ситуація не обернеться катастрофою.
Від середини березня 2021 року захворюваність на Covid-19 у Хмельницькому поширюється з небувалою швидкістю й уражає найбільше число людей за весь час пандемії. За останній рік ми багато дізналися про неспроможність системи охорони здоров’я в Україні, неодноразово чули, що карантин необхідний для уникнення численних спалахів захворювання — ситуації, коли контролювати й забезпечувати госпіталізованих хворих необхідним буде неможливо. Однак за минулий місяць, коли статистика на Хмельниччині стрімко почала зростати, жодних карантинних обмежень, щоб запобігти переповненню лікарень у регіоні, не було застосовано. Тим часом уже рідні і близькі потрапляють у непідготовлені відділення різної спеціалізації, де бракує палат і ліжок, медперсоналу, кисневих станцій та решти медичного обладнання.
Тут не обійтися без класичних нарікань загалом на державу, яка не змогла подбати про зрозумілий й чіткий напрям руху на час пандемії, вчасно не ввела повторні локдауни, як це було зроблено у Німеччині, Франції, не врегулювала систему адекватних штрафів за порушення норм поведінки у громадських місцях, не обмежила міжміські транспортні сполучення та користування транспортом у містах, відвідування закладів харчування та масових заходів. Натомість від початку епідемії в Україні ми побачили низку різких, диких, абсурдних ходів і обмежень, які викликали сором і сміх, а також, як наслідок, байдужість і неуважність до справді потрібної поведінки під час пандемії. Крім того, робота вибіркового бізнесу всупереч загальним обмеженням також посприяла протесту щодо повторного запровадження карантину. Однак немає сенсу спиратися на помилки держави в особистісних виправданнях, як і не можна керуватися інертністю більшості, ніби доводячи, що карантинні норми не діють. Люди втомилися від самоізоляції та онлайну, а час неймовірно швидко спливає, й життя все одно повертається на звичні колії з буденними потребами. Врешті, державна і особиста відповідальність кожного ослабла, а вірус далі поширювався, розвозився й мутував.
Минулого року розпочався чи не найважчий етап у роботі українських медичних працівників. На жаль, вакцинація проти Covid-19 в Україні відбувається зовсім повільно й про перемогу над вірусом найближчим часом не йдеться. За таких умов особливо важливо активізувати самосвідомість і докладати всіх зусиль, аби не відбувалося різких спалахів хвороби, аби не перевантажувати і не знесилювати лікарні ще більше, аби медичний персонал витримав це напруження й не полишав роботу, керуючись зрозумілим інстинктом самозбереження.
Приміром, у відділенні для хворих на коронавірус №2 Хмельницької міської інфекційної лікарні загалом працюють 18 медиків. Вони вже впродовж року позмінно перебувають в одних з найважчих наразі умовах праці, й нескладно уявити, як збільшується навантаження на них за ситуації, яка досить передбачувано і безперешкодно склалася зараз. Лікарня — це кінцева установа у боротьбі з Covid-19, зрештою, всі ми вже встигли вивчити, що віруси не лікують і що краще запобігти зараженню, бо навіть перенесений коронавірус може завдати сильної шкоди загальному стану людини, активізуючи всі хронічні захворювання, які загострюються після того, як всі сили організму спрямувалися на боротьбу з вірусом. Тому зазначають про наслідки коронавірусної хвороби, з якими вцілілі пацієнти мають справу ще наступні кілька місяців. Роль лікарні у цій історії — суто підтримувальна, однак забезпечити навіть цю базову підтримку зараз стає надто складно. Через це особливо потрібно консолідуватися у розумінні перебігу пандемії і намагатися не наражати на небезпеку себе та оточення, пам’ятаючи про групи ризику, які найчастіше в лікарні й потрапляють.
На жаль, гіркий пережитий досвід неможливо передати іншим, страждання важко хворих не відчують ті, хто перенесли хворобу безсимптомно, відповідальність за байдужість невидима, але наслідки реальні, їх фіксує статистика, і якщо прості дії можуть зменшити цифри в ній, то вкрай необхідно ці дії солідарно виконувати, пам’ятаючи про всіх людей, які борються з Covid-19. Припинити бенкет під час коронавірусу — наше спільне завдання.