Марія Остапівна прокинулася, коли за вікном лиш почали сіріти вранішні сутінки. Думала ще трішки полежати, поспішати ж бо нікуди, вона не селянка, що потрібно у будь-яке свято, у дощ чи заметіль вставати і йти на ферму до телят, чи порати біля колгоспних свиней, як то було у її ранній юності, а вже давним-давно містянка. До того ж, відчула ниючий біль у ногах, які знову чомусь набрякли. Либонь, на зміну погоди, в якої останнім часом сім п’ятниць на тиждень, коли мороз із відлигою чергуються через день.

І все-таки пересилюючи нездужання, поволі побрела у ванну, освіжила обличчя холодною водою, розчесала давно вибілені снігами та нелегким життям-буттям колись чорні, як вороняче крило, коси. Затим підійшла до ікон з ликами Спасителя нашого Ісуса Христа та Діви Марії й тричі промовила Отче Наш, щиро дякуючи Всевишньому за минулі незабутні миті радісних різдвяних свят, 85-их у її житті, й попросила у Господа, щоб у здравії дожити до Різдва наступного.

Відтак вже на кухні, скромно поснідавши бутербродом із чаєм, вирішила підрахувати, як мовиться, прикинути в умі, адже писати не вміла (не до навчання було дитині війни-напівсироті з маленького села Патринці, що на Кам’янеччині), у скільки ж то обійшовся їй святковий різдвяний стіл. Адже як не сутужно з коштами (пенсія ж бо «мінімалка», плюс доплата Зеленського за вік), хотіла, щоб як у людей, як було, коли ще чоловік жив, позаяк заведено у християн, щоб на Святвечір мати 12 пісних страв, аби й у наступні різдвяні дні на столі були м’ясо й дещо до нього.

Словом, хоч круть, хоч верть, а гривень у шістсот мабуть і не вклалася. Й не дивно, адже останнім часом, практично всі продукти підскочили в ціні – починаючи з пшениці на кутю (минулоріч півлітрова банка її вартувала 5 гривень, нині – удвічі більше), на червонець здорожчав і стакан маку, не кажу вже про борошно, олію, цукор, рибу, м’ясо, ковбасу, масло, яйця, молоко, консервований горошок, майонез – продукти, без яких ну аж ніяк святкових страв не приготуєш.

Для когось, може, 600 гривень – не гроші, а для самотньої старенької жінки з чималим оберемком її серйозних хвороб, із «щедрою» подачкою-пенсією, яку вона заробила в держави, – сума значима. Добре, що ще щотижня настоятель храму Матері Божої Почаївської УГКП отець Антон через волонтерів передає хліб. Хай хоч невелике, але доповнення до сімейного бюджету. Небавом продовження зимових празників – Новий рік за старим стилем і Святого Василя та другий Святвечір і Водохреще. Очевидно, доведеться ї х святкувати досить скромно, адже отримана січнева пенсія вже «розкладена по поличках» – щось на «комуналку» (призначена субсидія покриває не всі витрати), гривень п’ятсот відкладено на ліки, а на продукти вже за залишковим принципом… І хіба думала вона колись, що на старості літ ось так доведеться рахувати кожну копійчину?

…Марія Остапівна непомітно для себе подумки поринула в минуле. Вона з того покоління, яке називають «дітьми війни». Отже, малолітньою скуштувала гіркоту трагічного періоду української історії: і страшні зойки та сльози жінок, у сім’ї яких приходили похоронки (не оминуло таке горе й її родину – батько, Остапій Морозовський з фронту не повернувся), і голод 1947-го... Дитинства практично не було, Рано ставши півсиротою, як могла і чим могла старалася допомагати матері та братику Іванку. Матінка була і залишається для Марії Остапівни взірцем християнського терпіння і надії. Як би їй тяжко не було, вона ніколи не нарікала, а лише просила в Господа: «Боже, допоможи мені це перебути. Тож малоліткою пішла на колгоспну ферму, коли виповнилося шістнадцять, родичі допомогли влаштуватися в місті прибиральницею на ринку, пізніше працювала в городній ланці навчального господарства Кам’янець-Подільського сільськогосподарського інституту, де і заробила мінімальну пенсію.

І, на превеликий жаль, хоч гірко та прикро, але нині не одна сотня кам’янчан має саме «мінімалку». Листоноша Валентина Володимирівна, яка обслуговує жителів Жовтневого мікрорайону міста над Смотричем, розповіла мені, як переважна більшість із тих, кому вона приносить пенсію додому, в тому числі й Марії Остапівні, особливо ті, в кого немає підмоги від рідних, живуть, вірніше, виживають на цей мізер від держави, ледь зводять кінці з кінцями, як вони розписують чи не на щодень кожну отриману гривню, як на усьому намагаються економити, особливо на харчах. Багато вже й не пам’ятають, коли останній раз купували собі якусь обновку.

Сьогодні влада хизується, що у минулому році чотири рази підвищували людям пенсії. Так, був такий факт. Але кому і на скільки? Я поцікавився у знайомих, чи зросли їхні пенсії після грудневого підвищення? Виявляється, у когось на буханець хліба, комусь додали сотню, а дехто отримав добавку аж… на чотири пачки сірників. Центральні ЗМІ інформують, що у 2021 році середня пенсія зросла на 7% – з 3507 гривень до 3980 гривень. І як тут не згадати анекдот: багатії їдять м’ясо, а пересічний люд капусту, а в середньому виходить, що всі споживають голубці з м’ясом.

Нині НБУ прогнозує інфляцію за підсумками минулого року на рівні 10%. Тож неозброєним оком видно, що рівень зростання пенсій не покриває навіть підвищення споживчих цін. Які ж зміни чекають на пенсіонерів після різдвяних святкувань, у році нинішньому взагалі? Так, влада у 2022 році запланувала кілька етапів підвищення пенсій для різних категорій громадян. У результаті, як інформує Міністерство соціальної політики, середня пенсія наприкінці 2022 року становитиме 4,5 тисячі гривень. Дай Боже, але якби ще хто заарканив зростання цін, яке мало місце у році, що минув… І щоб наступна різдвяна кутя була солодшою, а свята веселішими…