Надрукувати
Категорія: Історія
Перегляди: 870

Страшний Голодомор 1932-33 років… У цих чорних сторінок історії України немає строку давності, бо час змушує частіше згадувати заморених голодом людей, в силу нинішніх жорстоких реалій, коли російські загарбники, прийшовши на нашу землю, влаштовують у деяких містах, містечках і селах справжній геноцид. Страхітливі події минулого не лише повторюються, вони змушують переосмислити багато речей, фактів, які буквально набувають нових і глибинних значень. Адже коли в ХХІ столітті, в сучасному цифровому світі, люди змушені переживати блокади, репресії та голод через навалу дикунської орди, — це шокує не лише кожного з нас, це лякає увесь світ.

Щоб пережити ці вкрай важкі обставини сьогодні, ми маємо пам’ятати мужність і стійкість українців, котрі пережили виснажливий Голодомор, сталінські репресії та інші випробовування й зуміли вибороти своє майбутнє. Тоді в 1932-33 роках саме крихта хліба, кілька зерняток пшениці були єдиним прагненням простої людини, єдиним бажанням і саме про це молили голодні українці Всевишнього…
Ідея увіковічення земляків, життя яких обірвав голодомор 1932-33 років, виникла в начальника відділу культури і туризму Деражнянської міської ради Миколи Черкаського вже доволі давно. Він із тих, хто не міг залишитися осторонь цих надто болючих подій в Україні, тож тривалий час обдумував, яким чином реалізувати важливий проєкт — встановлення пам’ятника жертвам голодомору. І ось цьогоріч теплого червневого дня завдяки спільним зусиллям усіх небайдужих його вдалося встановити в селі Черешенька на Деражнянщині.

Пам’ятний знак не випадково розміщений біля дороги, адже саме нею, за свідченням старожилів, в роки голодного лихоліття везли померлих дорослих та дітей на кладовище.
...І серце стискалося від болю, бо спогади краяли — скільки мільйонів життів забрав геноцид, скільки не народилося через нього, — жахливі реалії 1932-33 років оживали в розповідях очевидців. А їх, на превеликий жаль, залишилося дуже мало.
Так, на заході була присутня старенька жителька Черешеньки Олена Павлівна, яка поділилася спогадами про події, котрі довелося пережити. Пригадувала, якою страшною була смерть: геть розгулявшись, вона косила односельців, не шкодуючи ні старого, ні малого. Тоді ще пані Олена була маленькою дівчинкою, однак муки простих сільських людей запам’ятала на все життя.
Голодомор — це наша спільна пам’ять, один біль на всіх, бо немає в Україні жодної родини, яку б не зачепила ця трагедія.
Пам’ятний знак у Черешеньці — особливе місце, біля якого тепер жителі і вихідці з села можуть згадати своїх близьких та помолитися за їхні душі. А вони, вкрай змучені, віриться, всі полинули до Бога...