В селі Нижнє та Лозове, що на Деражнянщині, в 1941 році на торфорозробках німецькі окупанти створили три концентраційні табори для радянських військовополонених переважно для гарнізону з Летичівського укріпрайону. В цих таборах було замордовано 432 солдати та офіцери.
Так, у Нижньому військовополонені концтабору утримувалися в свинарниках на території колишнього панського маєтку, який був загороджений колючим дротом. Тут перебували майже 500 військовополонених. Охорону концтабору забезпечувала місцева поліція, а згодом — угорські солдати. Полоненим заборонялося спілкуватися з місцевим населенням, отримувати від них продукти харчування. Їх годували баландою один раз на добу. Одягнені були в зношену власну військову форму. Через погане харчування в’язні дуже хворіли, повітря буквально було просочене смертю. Їх ніхто не лікував і не надавав практично жодної елементарної медичної допомоги. Майже 20 чоловік померли і були поховані в саду поблизу табору. Значну частину полонених під конвоєм виводили на роботи в господарства сіл Лозове, Черешенька, Радівці, Кайтанівка, Макарів та місцевий кар’єр.
Багато деражнянців ділилися спогадами про концтабори, переповідаючи своїм наступникам те, що довелося бачити й те, про що чули одні від одних. Тож таким чином і збереглися дані про ці страшні часи, які й лягли на сторінки архівних джерел краю.
Та одна історія, яку розповів начальник відділу культури і туризму Деражнянської міської ради Микола Черкаський, вразила неабияк. Адже на місці концтабору, що в селі Нижнє, й донині моторошно перебувати, а особливо боляче за тих людей, які знайшли вічний спочинок у великих чотирьох братських могилах.
Старожили говорили, що ці могили були глибиною десь по двадцять метрів. “Самі ж військовополонені копали їх для себе, пробиваючи важкі залежні каміння, — розповідає Микола Васильович. — Підвішані відра на мотузках, наповнені жерствою і камінням, вони ледве витягували нагору на хитких драбинах, прив’язаних одна до одної”.
Одного разу шістнадцятирічний юнак разом із матір’ю по дорозі до базару проходили повз табір. З-під колючого дроту почувся голос полоненого, який просив про допомогу, бо йому загрожувала смерть. (У той час у таборі була епідемія дизентерії, тож коли німецькі солдати бачили сліди крові у в’язнів, то, не чекаючи смерті, кидали їх у ями й живцем засипали в них). До речі, жителі сусіднього села Черешенька неодноразово кидали полоненим через загорожу якусь картоплину чи шматок хліба, як тільки бачили, що охорони поряд немає.
Повернувшись додому, син розповів про прохання полоненого батькові, який вирішив йому допомогти. Хлопчина пригнав льоху з поросятами під колючий дріт і, тихенько підповзаючи до нього, почав їх перерізати один за одним. Раптом з’явився неподалік німецький солдат із собакою. У той момент, завмерши, згадував потім юнак, він чув, як земля дихає... Та пес миттю зірвався до льохи, яка, наробивши галасу, почала тікати в темряві, бо територія табору майже не освітлювалася. Так юнакові вдалося уникнути біди. Але наляканий, він не встиг перерізати третій ряд дроту й, жбурнувши металеві ножиці полоненому, помчав до батька, котрий його чекав за табором.
Так трьом полоненим вдалося втекти. Привівши лише двох з них в урочище, бо один дорогою помер, хлопець отримав на знак подяки ремінець від одного втікача. Два тижні хлопчина, ризикуючи життям, носив їм їжу. Але одного дня він не застав їх там. Через рейди німців, чоловіки втекли. З того часу ніхто про них нічого не чув.
І через багато десятиліть, розповідає Микола Черкаський, завдяки надпису на пряжці ремінця “Хало Д.” вдалося за кілька місяців розшукати сліди Дмитра Хала, який був в’язнем концентраційного табору в селі Нижнє.
...Минули роки, заростає трава на тому страшному місці, і лише на стовбурі старого дуба неподалік братських могил залишилися сліди від колючого дроту, який відмежовував у роки Другої світової життя від смерті.
На фото: начальник відділу культури та туризму Деражнянської міської ради Микола Черкаський вказує на місце від колючого дроту на старому дубі.
Gismeteo 
