Надрукувати
Категорія: Історія
Перегляди: 4612

Коли в 1946-1947 роках на Київщині, де я народився і виріс,  мені в п’ятирічному віці доводилось їсти гнилу картоплю, хліб із полови та кори, я, звичайно, не розумів, що це уже третій  в моїй рідній Вкраїні голодомор, і був він спричинений не повоєнним неврожаєм, як це офіційно стверджувала радянська пропаганда, а спланованою акцією сталінського Політбюро. І головна її мета — забрати у селян залишки зерна, продати чи подарувати його «братнім» режимам в соціалістичному таборі. Підтвердженням може слугувати те, що у 1946 році з СРСР вивезено 350 тисяч тонн зерна до Румунії, у 1946-1947 роках — 600 тисяч тонн зерна до Чехословаччини, а Польща за тих же два роки отримала від радянського уряду 900 тисяч тонн (!) хліба. А в цей час в Молдавії, Бессарабії та південних областях України шаленів голод. Тільки за перше півріччя 1947 року офіційно зареєстровано 130 випадків людоїдства...

  Отже, у 1946-1947 роках  був в Україні третій Голодомор. Про другий — 1932-1933 років, дуже довго теж мало що було відомо нам, дітям війни,  та і суспільству в цілому. І мої, і батьки моєї дружини, котра народилася в селі Городківка Крижопільського району Вінницької області, теж протягом багатьох літ боялися розказувати про ті  жахливі  роки.
 На Вінниччині мені довелось бути багато разів; не-одноразово зустрічався з тими людьми, які пережили велике горе, і тими, хто доклав немало зусиль, щоб ми узнали всю правду про те, хто сприяв цьому злочину. А в 2002 році я познайомився  з головою Крижопільської державної адміністрації Миколою Миколайовичем Подоляном. Від нього я вперше дізнався і про страшну цифру, від якої волосся на голові  дибки стало: за два роки Голодомору на Вінниччині померло 635464 осіб...
Відомо, що в 1937 році, розлючений результатами перепису населення, що виявив жахливо високу смертність, Сталін наказав розстріляти керівників цієї програми.
Голод, що поширювався протягом 1932 року, набув найстрашнішої сили на початку 1933 року. За підрахунками дослідників, в Україні щодня помирало голодною смертю 25 тисяч осіб. Зокрема, у Вінницькій області, яка на той час налічувала 71 район, за науковим дослідженням історика І. Шульги, кількість населення протягом 1931-1934 рр. скоротилася на 1669564 особи. З них 65 відсотків становили працездатні чоловіки. А за спеціальними офіційними даними Вінницького обкому партії, під  грифом «таємно», лише за одне літо 1933 року було зареєстровано 71 випадок людоїдства і дев’ять випадків трупоїдства. Найпершими  жертвами канібалізму ставали діти. Їх людоїди  заманювали до себе їжею і безжалісно вбивали. Як стверджує в своїх дослідженнях  І. Шульга, 1933 рік був найбільш жахливим від усіх років трьох голодоморів в Україні.
Не можна поминути ці страшні роки, не відчувши в собі якогось цілком нового почуття, що примушує забути все, крім жахливої події, яка була скоєна сталінським режимом в 1932-1933 роках. Змалку пам’ятаючи, що таке голод, а зараз, працюючи над цим матеріалом, я знову і знову пережив людське горе, уявив, як тяжко тримати себе в руках, коли плачуть голодні діти, стогнуть від болю і безсилля старенькі батьки...  
Селянство чинило опір сталінській політиці на селі. Наприклад, з січня до червня 1930 року в Україні було зареєстровано 1500 терористичних актів, які були вчинені проти свавілля представників радянської влади, в яких брало участь більше 40 тисяч чоловік. А на територіях деяких областей України   відбувалися навіть збройні повстання.  
У 1930 році в газеті «Правда» Сталін опублікував статтю «Запаморочення від успіхів», в якій у  всіх «перегинах процесу «колективізації» звинуватив місцеву владу. Зміщення акцентів у цьому питанні відразу призвело до масового виходу селян із колгоспів. Тільки за сто днів після публікації статті з колгоспів України вийшло близько 1,6 мільйона селянських господарств. Такого «нахабства»  селянству «вождь всіх народів» вибачити, звичайно, не міг, і уже у вересні того ж року ЦК ВКП(б) розіслав по країні директиву «Про колективізацію», згідно з якою в Україні повинен був подвоїтись рівень усуспільнення. Ще рішучішими методами ішов процес розкуркулення. Реакцією офіційних властей став курс на поглиблення розколу села та зміну методів примусу: підвищені податки, гірші землі, не повернена худоба та реманент...
Трагедія колективізації вимірювалась мільйонами людських доль, яких змусили під загрозою розстрілу, після тривалого пішого маршу «шукати свою Україну» на берегах Північного Льодовитого океану.
Не кращою була доля тих українських сіл, які залишилися на рідній землі під радянською владою на чолі  з «великим керманичем» Сталіним. У грудні 1932 року був введений «внутрішній паспорт», що перетворило селян у безпаспортних кріпаків, бо  без спеціальної виписки від сільської ради залишити село  було неможливо.
Звичайно,  такі обставини змушували селянина вступати до колгоспу. У 1932 році в них об’єднувалось майже 70 відсотків селянських  господарств України та 80 відсотків посівних площ  республіки. Але Сталін ніколи нічого нікому не забував і не вибачав.  Тому він все робив, в тому числі спровокував голодомор, для того, щоб помститись непокірним, вільнолюбним і працездатним селянам України.
Найважливішим у трагедії голоду було те, що його можна було уникнути. Як стверджував сам Сталін,  ніхто не може заперечити того, що загальний врожай зерна 1932 року був лише на 12 відсотків меншим середнього показника 1926-1927 років, і  зерна було достатньо для того, щоб не допустити голоду. Але за його ж вказівкою держава систематично конфісковувала практично все зерно для власного вжитку, на потреби Червоної Армії та на експорт. Ігноруючи заклики та прохання українських комуністів (що на той час було подібним до самогубства), Сталін підвищує план заготівлі зерна у 1932 році ще на 44 відсотки, тоді як Україна потерпала від жахливого голоду.
Так, Джугашвілі-Сталін добре все пам’ятав про Україну —  він ненавидів   її народ, тремтів від того, що той може взяти до рук зброю і піти на захист свого дому, своєї  Батьківщини. Тому без жалю і планомірно знищував його.
Голод 1932-1933 рр. назавжди залишиться в пам’яті народній, тому що  це трагедія, масштаби якої неможливо збагнути; голод травмував націю, залишивши на її тілі глибокі соціальні, психологічні та демографічні шрами,  які носить Україна  і до сьогодні.