Напевно, свідків цієї історії вже майже не залишилося серед живих, бо після важких подій Другої світової війни минуло чимало часу. Однак дізнатися її подробиці все-таки вдалося завдяки очевидиці, яка й повідала про двох юних хлопців — фотографів із села Гусятин, що на Чемеровеччині.

... Того дня сільський клуб під досить оригінальною назвою “Нью-Йорк” зібрав майже все село — йшли молоді і старші, та й старенькі, спираючись на палиці, намагалися не відставати від галасливої юрби, що рухалася в бік клубу. Що й казати, подія — не те, що особлива, а дуже знакова, бо людям вперше на великому екрані буде продемонстровано фільм із серії знімків про війну. А саме про те, як наших молодих дівчат відправляли на каторжні роботи до Німеччини. Красиві і молоді, ставши остарбайтерками, на жаль, не всі повернулися додому... Втім, як кажуть, про все по порядку...
Двоє юнаків із Гусятина були не лише об’єднані міцною дружбою, а й спільним захопленням — вони понад усе любили фотографувати. Про таких у селі тоді, в 1940-х казали, що вони діти багатіїв. Отож і мали в ті часи обоє фотоапарати. Проте, як розповідає моя співрозмовниця, вони були скоріш із забезпечених родин, аніж все-таки заможних. Хлопці, вперше побачивши німців у селі, зрозуміли, що в них попереду досить важлива місія — зробити якнайбільше фотографій — справжніх документальних підтверджень тих подій. І, крім образів німців, військової техніки та зброї, вони побачили, що за Збручем по залізниці почали курсувати потяги з людьми. Це були перші остарбайтери, яких відправляли до Німеччини з західної України.
В селі якраз ширилася новина, що всіх дівчат працездатного віку за сформованими списками фашисти відправлятимуть до своєї країни. Тож хлопці, фактично ризикуючи життям, розвідавши день і час відправки, повзли по землі, через зарості, щоб залишитися непоміченими німцями, до платформи ближче до залізниці.
Дівчат вони змусили спершу переодягнутися, їм роздали однакові хустинки й почали заганяти до товарняків, у яких перед тим вивозили велику рогату худобу. В жахливому смороді, без вікон, вагони, здригнувшись, почали відходити з перону... Жадібно хапаючи повітря, дівчата, по черзі підходили до єдиного невеликого отвору на стіні вагону, який був вирізаний для корів, щоб вони могли хоч якось дихати. Хлопці зробили унікальні кадри, на яких назавжди закарбувалися болючі тогочасні події — прощальні сльози остарбайтерок, розпач і крик рідних і повна невідомість...
Протягом війни юні фотографи нікому не зізнавалися про свою діяльність, а лише тихо ночами проявляли плівки одну за одною. Так і назбиралося світлин на цілий фільм, який був представлений гусятинцям аж через 15 років...
— Женю, ходім сьогодні до “Нью-Йорка”, — мовила Ольга.
— А що там знову, танці будуть? — питає Євгенія.
— Ні, там фільм покажуть про війну, кажуть, дуже цікавий буде...
Р.S. На жаль, пригадати ані імен, ані прізвищ тих хлопців-фотографів, моїй співрозмовниці — дитині війни, не вдалося. Проте вона пронесла крізь життя спогади, як плакало все село після перегляду фільму про юних остарбайтерок.