Надрукувати
Категорія: Історія
Перегляди: 1367

Одне з основних пропогандистських намагань, які активно поширює Кремль — обраність Росії та російської нації. Федеральні канали на весь світ розповідають про месіанську роль російської держави у владнанні сучасних конфліктів, виняткову духовність росіян. З медіапростору РФ вимальовується картина, що: на Росію покладена велична місія порятунку людства під час третьої світової війни. Запобігання цьому конфлікту. Примирення ворогуючих сторін. Усі, хто з Росією, — це територія добра. Усі інші — територія зла. Росія — велика імперія духу. Російське православ’я — понад усе. Завдяки йому росіяни своєю духовністю перевершують усі інші  народи.

Багато хто з людей старшого покоління ще з школи пам’ятає, що Віссаріон Бєлінський — видатний російський революційний демократ, публіцист, філософ. Його внесок у розвиток красного письменства сусідньої держави вважався беззаперечним. Тим часом цей «демократ» і «класик російської літератури» був махровим російським шовіністом, що не визнавав навіть права на існування українців як окремого народу. Неприхована злоба, ненависть, расистська зверхність — такою була реакція Бєлінського на твори класиків української літератури. Цей діяч не те що не визнавав права українців на власну державу — він узагалі не допускав навіть думки про існування українського народу рівного російському. З його творів стає очевидним, що «малороси» були неповноцінними людьми, потенційними зрадниками, які не бажали дякувати великому російському народові за принесену для них цивілізацію після Переяславської ради. «Они не способны к нравственному движению и развитию, не допуская цивилизацию ближе пушечного выстрела, и только слившись с Россией Малоросия отворила себе дверь к просвещению, искусству, науке». Він радив письменникам перестати писати не зрозумілою всім мовою, якої насправді не існує. «Малоросияне всегда были племенем и никогда не были народом». У грудні 1847 року він написав листа відомому російському критику, мемуаристу Павлу Васильовичу Анненкову. Ось кілька фрагментів з цього листа: «Наводил я справки о Шевченке и окончательно убедился, что вне религии вера есть никуда негодная вещь. Вера делает чудеса — творит людей из ослов и дубин, стало быть, она может и из Шевченки сделать мученика свободы. Но здравый смысл в Шевченке должен видеть, — осла, дурака, пошлеца с хохлацким патриотизмом. Этот хохлацкий радикал написал два пасквиля на императора и императрицу. Я эти пасквили не читал, но уверен, что пасквиль на императрицу может быть возмутительно гадок, по причине чего Шевченко выслали солдатом на Кавказ. Мне не жаль его, будь я его судьею, сделал бы не меньше». А ось що писав він у тому ж листі про соратника Великого Кобзаря Пантелеймона Куліша, щодо його «Повісті про український народ» надрукованої 1846 року в журналі «Звездочка», за що був владою ув’язнений із засланням: «Одна скотина из хохлац- ких либералов, некто Кулиш (экая свинская фамилия!) в «Звездочке» напечатал историю Малоросии, где сказал, что Малоросия должна отторгнуться от России, или погибнуть. Вот что делают эти скоты безмозглые. Ох эти мне хохлы! Ведь бараны — а либеральничают во имя галушек и вареников со свиным салом!».
Втім, войовнича, мерзотна ксенофобія цього вкрай примітивного, тупого «демократа» поширювалась не тільки на українців. Зокрема, незважаючи ні на що, він відмовляв в праві називатися нацією китайцям, відверто по-ксенофобському та образливо відгукувася «революційний демократ» в цьому листі про кримських татар: «Въехавши в крымские степи, мы увидели три новых для нас нации: крымских баранов, крымких верблюдов и крымских татар. Думаю, что это разные виды одного и того же племени». Таке стосувалось і горян Кавказу, з якими саме в той час «славна імперія» вела криваву загарбницьку війну. «Революційний демократ» Бєлінський навіть не соромився й відвертого фашистського антисемітизму: «Недаром все нации в мире, и западные и восточные, и христианские и мусульманские сошлись в ненависти и призрении к жидовскому племени: жид — не человек, он торгаш». Що це, — як не тісне поєднання гітлеризму з середньовічною печерною ксенофобією? Проте ця смердюча, злочинна, моральна «суміш» мала чималий авторитет і підтримку при радянської владі.  
Сучасне російське суспільство не готове визнати, що у ХVІІ-у сторіччі Україна стояла в культурному відношенні вище «русской отчизны». Петро I дійсно прорубав вікно в Європу, але в Європу північну і протестантську. Задовго до Петра Росія вже мала близькі стосунки з західною католицькою Європою через посередництво Речі Посполитої, України і Білорусії. Так що європейська цивілізація вперше з’явилась в Московії при західноруському посередництві. Тотальне замовчування українського і білоруського пластів російської історії іноді доходить до прямої фальсифікації. В реальності ХVІІ -е і перша половина ХVІІІ-го сторіччя проходять під знаком культурної колонізації Україною територій, що тепер входять до складу Росії. За їхніми розмовами про тисячолітню православну цивілізацію забувають, на якому жахливо низькому рівні знаходилась їхня «цивілізація» в Московії. Досить сказати, що до 1600 року у формально православній країні не було жодного православного навчального закладу, не кажучи вже про світські. Перші православні і світські школи у східнослов’янському світі виникають в кінці ХVІ-го століття на території Речі Посполитої. Першим східнослов’янським університетом стала заснована в 1576 році на території України Острозька академія, кістяк якої складали колиші професори і викладачі Краківського університету. Саме в Острозькій академіі Іван Федорів, покинувши Москву, надрукував першу Біблію на церковно-
слов’янській мові. Першим православним навчальним закладом стала Львівська Братська школа (1570-1580-і роки). В наступному один з її засновників, Іов Борецький, заснував в 1615 році Київську Братську школу, а другий — Петро Могила в 1631 році — училище при Києво-Печерській Лаврі, після чого обидві київські школи об’єдналися в 1632 році в Києво-Могилянську школу в подальшому, — академію. Син першого ректора Острозької академії Мелетій Смотрицький, автор першої граматики церковнослов’янської мови, був випускником Віленської колегії. З чотирьох православних митрополитів Києва з 1620 року і до Переяславської ради, — один закінчив Острозьку Академію, двоє — Львівську Братську школу, причому один з них, Петро Могила, вчився і в католицьких університетах. Як бачимо, верхівка церковної ієрархії Західної Руси в ХVІ-ХVІІ століттях отримувала освіту в православних чи католицьких школах. Зазначимо ще раз, що протягом всього згаданого періоду в Московськім царстві не було жодного задокументованого навчального закладу. Ось така цивілізація!
У Львові був написаний і перший підручник грецької на церковнослов’янскій мові. Не тільки західна католицька, а й грецька православна культура проникала в Московію через Україну. Не дивно, що існування Московії з єдиновірною і більш освіченою Західною Руссю і Польщею привело до колапсу старомосковських традицій Московії. Ще в 1649 році Олексій Михайлович запрошує в Москву у «справі Біблії» (для перекладу з грецької з наступним виданням) низку викладачів Києво-Могилянської академії, в тому числі: Епіфанія Славінецького, Арсенія Сатановського, Дамаскія Птицького та інших. Помимо Біблії, українські вчені видали в Москві чимало богословських і світських текстів: катехізис київського метрополита Петра Могили; церковнослов’янську граматику Мелетія Смотрицького; тексти з політики; педаго- гіки; медицини. Перші в Московії підручники грецької і латині і т. п. У 1649 р. окольничий царя Ф. М. Ртищев перевіз в монастирі Московії біля тридцяти монахів із Києво-Печерської лаври, чимало з яких закінчили Києво-Могилянську академію — і організував з них школу з перекладу на російську іноземних книг і навчанню іноземним мовам.
Однак все це було лише попередником українізації, розпочатої після Переяславської ради. Приєднання Лівобережної України до Росії привело до того, що в складі Московської держави опинився цілий регіон, значно більш культурніший і освіченіший, ніж її центральні області. Сучасне російське суспільство ще вимушене визнати, що в ХІХ віці Польща чи Фінляндія в культурному відношенні стояли вище російського хартленда. За підрахунками історика С. Сергєєва, в 1722 році в Синоді засідало п’ятеро українців і четверо росіян, із 127 архієреїв 70 були українцями і білорусами. З цим пов’язаний указ Єлизавети Петрівни від 1754 року, «щоб посади архієреїв і архімандритів посідали не одні малороси а й природні велико-
роси». Розклад змінився в часи Петра ІІІ і Катерини ІІ, коли культурна перевага України була багато в чому подавлена, після закриття української митниці настало знищення Гетьманщини, а затим і Запорізької Січі. На зміну їм прийшла епоха приниження і знецінення української і білоруської культури, тоталітарного знищення народу і національних   
еліт через кадебістські
ГУЛАГ-и.                 
Після розпаду СРСР, у перехідний період, коли державна машина РФ вибирала маршрут, можливі були варіанти. Путін був тоді зовсім невідомим чиновником, а Єльцин не ставив собі за мету стати месією, «рятуючи людство». З приходом Путіна сьогодення переконливо доводить, що «російсько- радянська загарбницька ідея» перетворилась на «чисто російську» і наполегливо поширюється. Особливо небезпечна вона для колишніх радянських республік, від впливу на які Кремль ніяк не може відмовитись. Упродовж останніх 25 років народи колишнього СРСР мали змогу повністю відчути на собі «братню допомогу РФ»: Конфлікт в: Нагірному Карабаху — 1987-1991; Придністровський конфлікт — 1989-1992 р.; грузино- осетинський конфлікт — 1991-1992 р.; грузино – абхазький — 1992-1994; громадянська війна в Таджикістані — 1992-1997; осетино-інгуський конфлікт — 1992; Перша й Друга чеченські війни — 1994-1996, 1999-2009; Грузія — Південна Осетія — Абха-
зія-2008; Україна-2014 по нинішній час. Сьогодні для українського суспільства єдиний шлях для реагування на великодержавний шовінізм і цинічне месіанство сусіда — це активне протистояння йому, крім дійовою зброєю, — добре укріпленими «інформаційно — просвітницькими окопами» для кожного мислячого українця. «Русская идея» — це імперська хвороба спотвореної свідомості, різновид сучасного психічного розладу її керівництва, за допомогою величезної машини пострадянського агітпропу. Випробуваний за радянських часів, він і надалі застосовує «за фахом» свої потужності не тільки в себе дома, між сусідами, а й по всьому світі. Як результат — десятки мільйонів носіїв та інфікованих вірусом брехні. Як банально це не звучить, але знання озброюють мислячу особу зброєю правди на противагу великій  силі  підлої і цинічної брехні.