Чого-чого, а цього шеф жандармів О. Х. Бенкендорф при російському цареві Миколі І бажав, мабуть, нейменше. Однак саме його доповідна імператору, а потім і лист військовому губернатору Києва А. Д. Гур’єву відкрили таємницю героїчного життя українця з Волині Михайла Скибицького.

Він народився у селі Корчівка (тепер Красилівського району) 1793 року і міг прожити спокійне життя звичайного російського поміщика, не залишивши по собі ніякого сліду в історії, окрім, хіба що, родинної пам’яті. Успішно здобувши інженерну освіту, служив у Петербурзі військовим інженером. У спадок від батька отримав маєток Веселий Кут у Таращанському повіті на Київщині. Але Михайло Карлович обрав зовсім інший шлях – шлях борця за свободу і незалежність... Латинської Америки.  
На початку ХІХ століття   весь світ співчутливо стежив за визвольною війною тамтешніх народів. І як це завжди буває, знайшлися тисячі небайдужих людей, котрі не всиділи вдома, а, ризикуючи життям і свободою, вирушили на допомогу повстанцям. Серед них виявився і наш земляк, котрий потрапив на американський континент через Швецію і Англію. Як і при яких обставинах Михайло Скибицький познайомився з провідником визвольної боротьби Симоном Боліваром, нам вже ніколи не дізнатися. Можливо, зіграла роль його військова освіта, а, можливо, і те, що він знав кілька мов, але вже 1824 року  став поручником визвольної армії під командуванням генерала Антоніо Хосе де Сукре. І ще невідомо, якою була б нині Латинська Америка, якби відчайдушні бійці, очолювані поручником Скибицьким, своїми відважними діями не вирішили долю битви під містом Айякучо (нині територія Перу), де республіканці
9 грудня 1824 року розгромили армію іспанських колонізаторів. За мужність і героїзм, проявлені у цій вирішальній битві, Михайло Скибицький отримав особисто з рук Болівара найвищу військову відзнаку — орден «Бюсто де Лібертадор» («Бюст Визволителя»).
Будучи офіцером штабу Симона Болівара, Михайло Скибицький фактично став одним з організаторів повстанської армії і значно удосконалив діяльність служб Генерального штабу. Йому доручали ведення переговорів з генералами, які командували військами противника. Про його військовий талант і відданість справі визволення латиноамериканських народів свідчить стрімке кар’єрне зростання: у жовтні 1826 року він отримав звання капітана колумбійської армії, через рік став майором, а ще через три роки — інженер-полковником Федеративної Республіки Велика Колумбія (нині територія Венесуели, Еквадору, Панами, Колумбії).
До обов’язків полковника Михайла Скибицького входило формування інженерних підрозділів та будівництво фортифікаційних споруд. Вже тоді, думаючи про далеке майбутнє незалежних держав Латинської Америки,  він розробив оригінальний проект, виконавши інженерний розрахунок Панамського каналу. І тільки через півстоліття його ідеї почали втілювати в життя, закінчивши будівництво каналу в 1914 році.
Після смерті Болівара у 1830 році, він став ад’ютантом першого президента Венесуели Хосе Антоніо Паеса. На цій посаді Скибицький допоміг президенту написати мемуари. І того ж року збудував у венесуельському порту Маракайбо віллу «Україна», яка й нині діє як готель під такою ж назвою.
Аби надрукувати мемуари президента, Михайло Карлович вирушив у 1831 році до Парижа. Проте задум цей так і не вдалося здійснити. Кілька років Михайло Скибицький прожив у Франції, виконуючи особисті доручення Президента Венесуели. На той час у Парижі проживало багато його земляків: українців, польських революційних емігрантів. Бажаючи більше дізнатися про свою родину, Михайло домовився про зустріч із сестрою Францішкою, котра написала йому про смерть батьків. 1835 року він приїхав до Львова. Але зустріч так і не відбулася, бо його заарештувала австрійська поліція і передала до рук російської влади, яка переслідувала учасників визвольної війни у Латинській Америці.
Ось тоді шеф жандармів О.Х. Бенкендорф і написав імператору доповідну записку. Микола І залишив на ній власноручну резолюцію: «Михайла Скибицького допитати, чи дійсно він служив у колумбійських республіканських військах і вислати його до В’ятки». Після цього Бенкендорф відправив листа, датованого 21 січня 1836 року, військовому губернатору Києва А. Д. Гур’єву, в якому містилося таке розпорядження: «Його Величність височайше повеліти зволили поміщика Михайла Cкибицького, котрий повернувся з-за кордону в Київську губернію, допитати, чи справді він служив у колумбійських республіканських військах, і в такому випадку вислати його до В’ятки». Так він потрапив на заслання, де й перебував під наглядом поліції протягом 10 років. Очевидно, після тропічного клімату Латинської Америки, тамтешні суворі умови стали для Михайла Скибицького фатальними: він тяжко занедужав. Після тривалого листування з царськими властями йому нарешті дозволили відбувати покарання у власному маєтку.
Та, повернувшись у Веселий Кут, він, трохи одужавши, роздобув фальшивий паспорт і втік з-під невсипущого ока влади. Однак виїхати за межі Російської імперії і повернутися до своїх товаришів по боротьбі йому не судилося: у Летичеві Скибицького знову заарештували та кинули до старокостянтинівської в’язниці. Там, за ґратами, на 54 році життя, влітку 1847 року, не дочекавшись вироку суду, він і помер.
Варто відзначити, що Михайло Скибицький не єдиний, хто залишив яскравий слід в історії Латинської Америки. Українські козаки з’явилися на цьому континенті ще на початку ХVІІ століття. Так, у голландській армії воювали брати Арцишевські: один із них навіть командував армією, заснувавши Ріо-де-Жанейро, Байю та інші міста-фортеці Бразилії, які нині є найбільшими мегаполісами цієї держави. А киянин Іван Минута був полковником у військах Симона Болівара.