У ці дні завжди читаю твори Джеймса Мейса. Нагадую собі (і читачам) його чітко виражену життєву позицію: «…Я не міг не розуміти болю тих, хто зазнав не тільки фізичних, але й психологічних мук». І з щирим одкровенням зізнається, що «Контакт із таким неприкритим людським стражданням наповнює тебе відчуттям відповідальності…» Наголошую на цьому тому, що саме відповідальності за мовлене слово, обіцянки, які тривалі роки лунають з уст українських президентів, депутатів, чиновників різного калібру, аж до районного масштабу, — в реальності лукаві, байдужі, обманні, підлі, безсоромні. В цьому – всі наші біди і трагедії. Тому найважливіша вітчизняна реформа полягає в тому, щоб ЗМІНИТИСЯ. Інакше затяжний іспит на ДЕРЖАВНІСТЬ провалимо. Шаленство грабування народу може призвести до непередбачуваних наслідків. Аби, крий Боже, до цього не дійшло, моральною засторогою є наші мільйонні жертви голодоморів і терору.

Чимало людей дивуються і не розуміють дотепер, навіщо і задля чого кремлівські бузувіри нещадно винищували український народ? Чому саме Україна зазнала найтяжчого пресу сталінського терору? Д. Мейс, із яким мені довелося розмовляти під час перерви на одній Всеукраїнській нараді про Голодомор, так писав: «Тому що вона мала більше населення, ніж усі загалом неросійські республіки. Тому що вона мала великий досвід національно-визвольних змагань. Для України уроки Центральної Ради, уроки гетьманщини не минули безслідно. В Україні до 1933 року була створена й існувала розвинена державна організація… Щоб перетворити СРСР… на сталінську імперію, потрібно було зламати Україну. Це Сталін зробив шляхом організації Голодомору. Ворогом номер один для Сталіна та його оточення був не лише український селянин чи український інтелігент, ворогом була Україна як така. Проти неї Сталін у 1932-1933 рр. вів неоголошену війну, кинувши сюди весь наявний військовий, поліцейський, політичний та економічний арсенал» («Ваші мертві вибрали мене…», с. 48).
…Дороги мої приводили часто до сіл. І слухав од старожилів розповіді, від яких холола душа. Досі пам’ятаю сльози бабусь, їх тремкі й порепані руки, якими вони витирали сльози.  Вражало й те, що одні були до останньої години милосердні, а інші – злі та байдужі. Ні, не тільки чужі, зайшлі, а й свої, односельці.
«У голод я мала років шість. Стала біля сусідського двору й стою. Вийшла хазяйка і питає: «Чого топчешся тут?» А мама моя каже: «Від вас так хліб пахне. А нам ноги пухнуть». — «Як попухли, — відповіла комірникова жінка, — то вмирайте».
Іван Калінішин із Великої Решнівки Шепетівського району:
«Я їхав кіньми за снопами. Перестріває мене Козачків Василь і каже: «Забери Дем’янюка Каленика, я вже яму викопав». Завернули у двір, винесли в рядні небіжчика і поклали на віз… Як зараз пам’ятаю: у мертвого на горлі вошей, мовби наліплено. Збоку стоять худеньких двоє дівчаток, а жінка Гапка каже: «За труди, Василю, забереш собі рядно». Привезли на цвинтар, вкинули в яму. Я поїхав у поле, а Василь залишився закопувати Дем’янюка».
Ще такий запис. Село Чухелі Волочиського району, Івана Миколайовича Попова розпитувала  вчителька Н. В. Іщук: «То було восени 1932-го. Батько помер, залишилося нас троє діток і мама. Активісти з уповноваженим забрали з нашої хати все, лишилась лише корова. Мама корову переховувала, а де, ми, малі, не знали. Пішла вона доїти. Чи хтось доповів у сільраду, чи ці нелюди самі вистежили її, — невідомо. Мама стала просити з плачем не забирати нашої годувальниці. А коли відбирали корову, то не давала. Тоді один із них вдарив Марію Тимофіївну по голові… Повернулася мама наступного дня. Поставила на дворі відро і стала збирати попід тином лопухи і всякий бур’ян, та й накривати його. «Мамо, що ви робите?» — питає найстарший син Іван. А вона: «Хочу заховати відро з молоком, щоб не забрали. В мене ж діти голодні». Збожеволіла… А діти вижили, завдячуючи добрим сусідам».
Архівні документи свідчать, що в кінці лютого 1933 р. голод охопив усю територію Поділля. Масове вимирання села почалося з березня. Трагедія не зачепила сумління кремлівських ситих катів. Недаремно Сталін на листопадовому (1932 р.) засіданні політбюро ЦК заявляв, що держава незабаром завдасть «сокрушітєльний удар» по «деяких» колгоспниках та одноосібниках. І ось ця пора настала… Цинізм влади полягав ще й у тому, що рятівний хліб для населення був: у церквах, перетворених на зерносховища, у буртах на залізничних станціях, зрештою, відправлявся за кордон. А тим часом у тяжких муках помирали хлібороби, їхні діти, траплялися жахливі випадки людоїдства і трупоїдства. Як Сталін реагував на доповідні з Києва? Гнівався: «панікують» і хочуть нас «залякати». Тому був переконаний, що «Україна свідомо зриває виконання плану хлібозаготівель». Виступаючи на першому Всесоюзному з’їзді колгоспників-ударників 19 лютого 1933 р. Йосип Сталін зазначав: «Спитайте-но селян, і ви взнаєте, який шлях вважає більшість трудящих селян єдино правильним шляхом. Кажуть, що шлях колгоспів – важкий. Але хороше життя даром не дається» (т. 12, с. 241). Цей трибун-лицемір, який не був у жодному українському селі, але знаючи, що там коїться, теревенить про «хороше життя».
І тут напрошується паралель між висловлюваннями двох кремлівських вождів. На пленумі московської ради Ленін ратував за неймовірні труднощі і потребу «надзвичайних заходів і надзвичайних прийомів». Через те необхідно було запровадити НЕП. «Дивна назва, — говорив стратег Ілліч. – Ця політика названа новою економічною політикою тому, що вона повертає назад. Ми зараз відступаємо, начебто відступаємо назад, але ми це робимо, щоб спочатку відступити, а потім розігнатися і дужче стрибнути вперед» (т. 45, с. 289). Але не роз’яснює як. Зате в листі до Л. Б. Каменєва 3 березня 1922 р. пише: «Величезна помилка думати, що НЕП поклав край теророві. Ми ще повернемося до терору і до терору економічного» (т.44, с.412). Не встиг – помер. Продовжив застосовувати «надзвичайні заходи» і «нову політику», що полягала в «сокрушітєльному ударі» голодом, Сталін – ненависник українського народу.